Галка

Розвідку генерал-майор очолює з перших місяців війни. Працював на цій посаді і тоді, коли Північно-Західним, а потім Ленінградським фронтом командував маршал Ворошилов і коли Сталін у вересні сорок першого прислав генерала армії Жукова на місце Ворошилова, щоб ужити невідкладні заходи у зміцненні оборони міста і таки не пустити гітлерівські війська в місто.

Жуков був різким і нещадним до генералів і полковників у штабі. Він вимагав від усіх військових докладного знання обстановки і свого діла, відчуття відповідальності. Тільки в розмові з секретарем ЦК ВКП(б) Ждановим ставав м"якішим і, висловлюючи якусь ідею, план, мовби запитував: «Ви, Андрію Олександровичу, теж такої думки?» Генерал розвідки знав, що ота суворість Жукова непоказна, як у декотрих вищих військових командирів, котрі перед підлеглими удають із себе полководця Суворова. У Жукова суворість продиктована самою обстановкою на фронті, великою й особистою відповідальністю за свої діяння у цій тяжкій війні, перед історією, яка нікому не простить неуцтва в питаннях військової стратегії і тактики, слабодухості, нерішучості, підлабузництва й окозамилювання.

Тому серед перших, з ким вів розмову новоприбулий командуючий Ленінградським фронтом генерал Жуков, був і начальник розвідвідділу.

— Чи є у розвідників рації? — насамперед спитав Жуков.

Петро Петрович назвав кількість радіостанцій, а Жуков відповів:

— Не густо! Невже гадаєте виконати свої обов"язки перед фронтом, ждучи посильних з глибокого тилу?

— Ми все зробимо, щоб рацій було більше, щоб удосконалити шифрування радіограм і прилучити до розвідки партизанів! — пообіцяв Петро Петрович і виклав заходи, які поліпшать розвідку в недалекому майбутньому.

Іншим разом він отримав по радіо надзвичайно цінну, звістку. Щоправда, сигнали тої рації ледь були чутні, напевне, «видихлися», анодні батареї. З радіограмою генерал прийшов до Жданова. «Від Красногвардійська на Лугу, і далі на Псков по шосе проходять колони німецької мотопіхоти і танків, Андрію Олександровичу!» — сказав Петро Петрович діловим і спокійним голосом. «Не може бути!.. — підвівся з стільця Жданов. — Невже Гітлер відкинув намір штурмувати Ленінград?..» — «Це я не стверджую, — стримано відповів головний розвідник штабу фронту. — Більше того, розвідники з 8-ї приморської армії взяли папери в убитих німецьких солдатів під Петергофом, які два дні тому були під Пулковим і під Гатчиною — Красногвардійськом. Німці можуть спробувати міцність нашого Оранієнбаумського плацдарму». — «Якщо Гітлер перекидає війська, то куди?» — запитав Жданов. «Передусім про це треба повідомити Москву. Але таке повідомлення неодмінно погодити з Георгієм Костянтиновичем!..» — «Жукова зараз нема. В укріпрайоні. Прибуде пізнім вечором! Де ж опиняться ті військові частини, помічені вашими людьми на шосе Луга Псков?.. Невже це правда? — все ще дивувався Жданов, бо ж надто складна обстановка створилася навколо Ленінграда. — Таки відчув Гітлер і силу наших контратак, і залізну міць нашого міста, і нашу рішучість стояти до кінця!..» — «А територія України, за винятком Донбасу, вже окупована фашистами. Цього Гітлер досяг, знявши з групи «Центр» 2-гу армію і 2-гу танкову групу, тобто 25 дивізій. Уже четвертий місяць війни. Мабуть, Гітлер хоче повернути групі «Центр» свій борг. Про це й засвідчує рух танків і мотопіхоти в напрямку Пскова. Але це моє припущення, Андрію Олександровичу. Це ще треба перевірити розвідкою нашого Генштабу.

Тої осінньої ночі 41-го Петра Петровича викликав Жуков. «Підготовлене повідомлення для Москви про рух мотоколон і танків на Псков?..» — запитав командуючий фронтом. «Так. Ось воно» — подав генерал аркуш паперу. «Передавайте. Ці колони німців уже засікли розвідники, які діють у тилу групи «Центр». Але це ще не означає, що нам на Ленінградському полегшає. І вже напевне Москві буде тяжко! — мовив задумливо генерал Жуков і до Петра Петровича: — Одна рація під Псковом, друга під Вітебськом просигналили про ті ж самі військові колони, і вже можна прочитати контури нової операції ворога. Що то означає, коли є радіо у наших розвідників!»

Слова ці завжди пам’ятає генерал. Радіосигнал з-під Пскова восени сорок першого був чи не першою ластівкою у роботі розвідувальних груп. Тепер, у січні сорок четвертого, на зв’язок зі штабом виходять десятки позивних. Кожного ранку й надвечір Петро Петрович ходить на радіовузол за новинами, не ждучи поки їх принесуть у землянку, коли він знаходиться на передовій.

Ще вчора операція «Нева-2» була тільки на картах, на папері, а вже вночі авіація завдала бомбового удару по артилерійському угрупованню ворога в районі Беззаботного. У повітряних атаках взяло участь тільки сто бомбардувальників: погода стала псуватися. Зате удосвіта артилерія сказала своє могутнє слово. Першими дали залп полки реактивної артилерії у смузі 2-ї ударної армії. Годину й п"ять хвилин по фашистах, що окопалися під стінами Ленінграда, били батареї фронту і флоту. З глибини Ораніємбаумського плацдарму вели вогонь важкі гармати фортів «Серая Лошадь» і «Красная Горка», батареї Кронштадта. За ту пам"ятну історичну подію в боях за місто Леніна випущено на укріплення і позиції фашистських військ понад сто тисяч снарядів, не рахуючи роботи реактивної артилерії.

Настав довгожданий час розплати з гітлерівськими годованцями. З 18-ї і 16-ї армій групи «Норд» за їхні злочини на ленінградській, новгородській, псковській землях, за сотні тисяч ленінградців, які загинули голодною смертю, за спалені Петергоф, Гатчину, Новгород і десятки й сотні міст і зрівняних із землею непокірних партизанських сіл, за шибениці на майданах Пскова й Новгорода.

Після артпідготовки з"єднання 2-ї ударної армії під командуванням генерал-лейтенанта Івана Івановича Федюнінського швидко оволоділи траншеями на передньому краї оборони ворога і зав"язали бої за опорні пункти. Майже сорок хвилин противник приходив до тями й відбивався тільки вогнем з автоматів, гвинтівок і кулеметів, артилерія ж мовчала, була понівечена нещадним вогнем помсти фронтових і флотських радянських батарей. Протягом першої доби наступу 2-ї ударної армії артилерія німців випустила снарядів і мін у тридцять разів менше, ніж гармаші Ленінградського фронту й Балтфлоту за годину артпідготовки раннього ранку 14 січня. Та й було у що і по чому бити снарядами важких калібрів: німці побудували міцні оборонні споруди 3 бетону, заліза і безліч дзотів.

Наступ військ Ленінградського фронту на остаточний прорив блокади і розгром дивізій 18-ї армії розпочався.

Начальник розвідвідділу штабу Петро Петрович о дев"ятій ранку вже стояв біля досвідченого чергового оператора, котрий прослуховував хвилю, на якій у ці хвилини повинна вийти в ефір група Кудрявого. Однак перша хвилина на одинадцяту минула, а позивний Галки не озвався. В ефір вийшов оператор Центру. Та й після цього було мовчання.

Радист розвідвідділу то слухав, то передавав, винувато позиркуючи на генерала.

— Невже Галка й справді експериментує з малими антенами, що його зовсім не чути? — невдоволено спитав генерал, неначе уголос роздумував, — Його ж попереджував і Андрій Савич, навіть в останні хвилини, перед вильотом!

— Так само і начальник радіозв"язку! — додав радист-оператор, почувши докір генерала. — Можливо, група ще не вся зібралася і Галка з"явиться на хвилі о 16-й, за розписом.

— Можливо, — погодився Петро Петрович. — Але ви стежте кожної миті. Вони можуть викликати нас і в будь-яку годину на аварійній хвилі.

— Єсть, товаришу генерал! — пролунав голос начальника радіовузла. — Так ми і діємо. У нас, Петре Петровичу, і муха не пролетить непочутою в ефірі!