Пригода на п'ятому горизонті

Стягую халат, кажу медсестрі:

— Звоніть, будь ласка, коли що…

— Гадаю, не буде потреби. Криза минула, — говорить вона, відсовуючи книгу.

Я прискіпливо оглядаю квартиру. Ніде ні пилинки. Заштовхую в нішу пилосос і йду на балкон, де в банці з водою стоять гладіолуси — два чорних і один білий. Я беру їх за вологі стебла і мені здається, що тримаю щось живе. Десять років тому нас вітали із шлюбом чорними гладіолусами. Були й інші квіти, проте цих — найбільше.

Мені здавалося тоді, що чорні гладіолуси — погана прикмета. Я їх навіть боявся: червоні блискітки на чорному тлі нагадували кров на вугіллі. Висока грецька ваза, в яку їх ставлю, дуже до них пасує.

«Бум-бум-бум… — лунають з вітальні таємничі удари бубна. — Це сталося давно, в джунглях Індії… Де зарості ліан ховають хижаків, де навесні на деревах вахуа розпускаються воскові пелюстки, де чорні, як смола, заводі оточені скелями…»

Ігор умостився в кріслі-гойдалці навпроти радіоли, як заворожений втупився в платівку. На блідому обличчі, здається, крім великих блакитних очей та відстовбурчених вух, нічого більше не видно. В нього гострі коліна й худі, як у коника, ноги.

«Бум-бум-бум! На крилах у Чіля ніч темна спочила, кажан вилітає з пітьми. Худобу в хлівах охоплює страх, бо вільні до ранку ми».

Папуга, що чіпко обхопив руками поручень крісла, наполохано зиркає довкола — його бентежать незвичайні, аж надто голосні, звуки. Я збавляю звук, питаю:

— Навіщо так голосно?

Ігор не відповідає. «Мауглі» найулюбленіша його платівка — я подарував йому рік тому. Раптом Ігор запитує:

— Коли приїде мама?

Виявляється, він чув, як я розмовляв по телефону з Марчуками. Чув і мовчав, майже дві години. А я гадав, що він думає про джунглі.

— Поїзд приходить о четвертій… Він зіскочив з крісла.

— Та вже ж чотири!

Наполоханий папуга злетів і сів на клітку.

— Треба її зустріти. Чого ми не поїхали на вокзал? — пхикає Ігор.

— Бо ти кволий. Тільки сьогодні я забрав тебе з лікарні.

Ігор дивиться на мене докірливо і насторожено. В погляді помічаю ще щось таке, від чого мені до горла підкочується важкий клубок. Син, попри свої дев"ять років, уже багато чого розуміє.

— До того ж мені на роботу треба, — брешу я.