Собака, присівши на порозі, не зводив очей з господаря. Він облизувався, клацав зубами, виказуючи нетерпіння.
— Бачив твого майстра. Заклопотаний… Не можуть знайти хорошого кріпильника, — сказав гість.
Дем"яненко дістав з мисника дві гранчасті склянки, виделки і хліб.
— Давай ближче, — він розкоркував пляшку, на дні якої червонів стручок. — А Пальма! Чого скочив? Зараз дам… Та не спіши, опечешся! Ось іще шматок шинки. Хай смакує, песе!
— А чого б тобі не повернутися на шахту, га, Дем"яне? — сказав гість, беручи гранчак з горілкою.
— Будьмо! — замість відповіді мовив господар, і одним духом вихилив. — Та й клята ж!
— Таки дере, — погодився гість, кривлячись і дмухаючи на картоплю. — Ніби терпуга проковтнув… Слухай, Дем"яне, ну що це ти собі за роботу знайшов. Сторожувати чужі автомобілі… Вернувся б на шахту.
Собака, з"ївши вечерю, вдячно дивився на господаря, метеляв хвостом.
— Це не твоє собаче діло, — сказав Дем"яненко.
— Ти мене, Дем"яне, не ображай. Я тобі добра зичу.
— О-ха-ха! — засміявся господар. — Я когось образив… Вибач мені, Пальмо.
— Коли ти мене ще раз образиш, я піду, — погрозливо сказав чоловік.
— Ну й мотай, я тебе не кликав! Гість нерішуче підвівся.
— Кожна… мене вчитиме, як треба жити! — кинув услід Дем"яненко — Сам якось розберусь. Пальмо! — гарикнув люто. — Куди побіг? Сам дорогу знайде. Мурло! В школі мурлом був, мурлом і залишився.
Собака сів у кутку. Хвіст його лежав нерухомо, а в жовтих очах не було більше радості.
— Чого витріщився! Не подобається? Хай не стромляв носа в чужі справи! — Дем"яненко розлив горілку в дві склянки, продовжував: — Повернись, і почнеться знову: чарчину не приголуб, бо, кажуть, знижується реакція, за всю зміну — жодної цигарки! Я ж не космонавт. Я шахтар! Працюю, мов кінь, і хочу мати крім грошей іще якусь утіху. Ех-хе-хе, дивно влаштовано у людей. Спочатку захоплюються твоєю роботою, наділяють рисами, яких у тебе ніколи й не було, і далі вимагають уже від тебе тих рис, і коли ти не влазиш у рамку, яку для тебе збито, силкуються ввіпхнути в неї силоміць. А я ж. Пальмо, не глевтяк якийсь, із якого можна коників ліпити, — господар раптом почав скрипіти зубами, аж надималися жовна.
— А ходи-но сюди, песе, — сказав Дем"яненко. Пальма підвівся і слухняно підійшов.
— На, ось, випий за моє тридцятиріччя. Не хочеш? Ну випий, Пальмо. Це буде подарунок від тебе… До речі, про подарунки, їх у мене в житті було два: коли вперше спустився в шахту і коли востаннє піднявся на-гора, — чоловік обвів п"яним поглядом закіптюжені стіни кухні, додав: — А цей останній, чи й справді подарунок?.. — раптом затягнув: — Посіяла огірочки… Пий, будь воно неладне, бо силою заллю в горлянку! — Він схопив морду собаки собі між колін і вилив у пащу склянку перцівки.
Пальма вирвався і, скавулячи, вибіг на подвір"я, де мало не збив з ніг сусідське дівча, що поверталося з дитсадка. Дівча в накрохмаленій білій сукенці і зелених гольфах нагадувало кульбабу. Собака забився в куток між парканом і будинком, жалісно заскімлив.
— Пальмо, собачко, чого ти плачеш? Чого в тебе такі жовті очі? — співчутливо мовило дівча, присівши поряд.
ebooksa