— Зробив, — посміхнувся він. — 3 вами познайомився.
Вона подивилась на нього пильно і, теж з усміхом, сказала:
— А крім того?
Паливода помовчав, спостерігаючи, як одинокі перехожі під ліхтарями наздоганяли власні тіні або тікали від них. А тоді мовив:
— З Мучником балакав…
— З Мучником?! — здивувалась Таміла. — А нащо він вам?
— У нього ж спектральні методи… Ярослав коротко переказав їй розмову з Мучником, після чого вона поцікавилась:
— То ви оті проби везете назад?
— Авжеж.
Минули квартал і Таміла повела його в бічну вулицю, яка не освітлювалась. Пройшли метрів двісті і зупинились біля парадного високого цегляного будинку.
— Знаєте що, — озвалась супутниця. — Залиште проби в мене. Я маю подругу, яка займається інфрачервоною спектроскопією. Думаю, не відмовить мені.
На вокзалі Паливода з"явився за дві хвилини до відходу поїзда. Аби не взяв квиток заздалегідь, не встиг би. Його не полишало відчуття бентежності, що з"явилося з того моменту, коли він, передавши Тамілі згорток з пробами, подякував.
— Та поки немає ж за віщо дякувати, — зауважила вона.
— Є, — сказав він. — За пісні.
Обличчя її, на якому доти було знати стриманість, враз проясніло. З тим виразом вона і зайшла в ліфт.
Поїзд давно вже минув освітлене передмістя і тепер долав моноліт ночі. Паливода лежав на горішній полиці купе, дослухався до глухого перестуку коліс. В звуках тих йому вчувалися два-три ритми якогось музичного твору, які повторювалися щораз з іншим відтінком. І думки його в супроводі того ритмічного постукування ставали то бентежними, то сумними… Бентежили ясні очі Таміли, погляд яких Ярослав усе ще відчував на собі. Він же — той погляд будив і сумну пам"ять… То була чорнява тендітна юнка, майже підліток. На інститутський вечір її привела Ярославова однокурсниця. Він танцював з тим зеленооким дівчам до закриття залу, а потім провів додому… Два роки побачень. Ще й зараз відчував дотики її гнучких рук. Вона могла б стати йому дружиною, та її батька — війського — перевели служити в інше місто і вона поїхала з сім"єю — мати-бо вважала її ще дитиною і не наважилася залишити в старій квартирі. Вона поїхала незайманою… В її листах тепла й любові було не менше ніж в обіймах. Перед очима ще й тепер стояли маленькі округлі літери — її почерк. «Славко, які ж ми були дурні того вечора…» Він так і не збагнув, чого вони були дурні: через аж надто палкі обійми чи тому, що не переступили останньої межі зближення. Скоріше, останнє. Те останнє читалося поміж рядками, її листи… У нього їх зберігалася ціла папуша. В них іноді були фотокартки з наївними дарчими написами. З останньої він домалював портрет, який колись починав малювати з натури. Коли малював чорне волосся, то ніби відчував його на дотик, на запах. Це сильне й дивне відчуття, коли людина, яка знаходиться десь далеко, відчувається зорово, на дотик. Мабуть, в обдарованих у такі хвилини з"являються геніальні полотна.
Ярослав, уже крізь дрімоту, спостеріг, що попри спогади про Варвару, в пам"яті весь час стояло обличчя Таміли. На мить здалося, що думає про ту саму дівчину. З тим і заснув.
10
На роботу Ярослав прийшов перед обідом. В кімнаті був тільки Лебідь. Геннадій Васильович не одразу відвів очі від карти, над якою схилився.
— Щось дуже скоро ти… — озвався він. На запитання, де Чередниченко, відказав:
ebooksa