— Поїхав по зразки на шахту. — По хвилі додав з сумним усміхом: — Утопаючий хапається за соломинку.
Ярославові було неприємно те почути, але він промовчав.
Прийшла Войтович. Вона аж зігнулася під ношею важкого портфеля, який давно вже втратив форму і тепер нагадував торбу. Поставивши його біля столу, полегшено зітхнула і аж тоді привіталась.
— Оце сиділа досі в університетській бібліотеці, — пояснила свою відсутність. — А ви ж чого так рано з відрядження?
— Нічого там робити, — відказав Паливода. Погляд його ковзнув по шолому і шкуратянці, що висіли на вішалці. Сам господар тих речей з"явився одночасно із дзвоником на обід.
— О, та тут уся компанія! — вигукнув Гончаренко. — І до Лебедя: —А ви що, Геннадію Васильовичу, сьогодні зраджуєте їдальню?
— Ну, авжеж, — зауважила Войтович. — Він скоріше дружину зрадить.
— Іду, іду, — озвався Лебідь.
— …Як притис мене на святі Дня геолога, — звірялася Войтович Паливоді, — аж дух забило. Мужчина! Дарма, що вже за п"ятдесят і волосин на голові, як трави на солончаку… Від нього пахло тоді дорогими цигарками і коньяком. Та й в науці щось важить. Самого Жабура підтяв. Той збирався захищати кандидатську й докторську одночасно, але після статті Лебедя в «Геологічному журналі» відмовився і вийшов на захист тільки з кандидатською.
Ярослав тим часом дістав з портфеля запис публікації, яку дала йому Таміла Андріївна… Скоро він забув про Войтович, яка щось казала, бо виявив у статті дані, що цілком підтверджували можливість існування у вугіллі нітросполук. Він пошкодував, що не міг поділитися зараз своєю знахідкою з Чередниченком… В статті також наводилися приклади препаратів, за допомогою яких можна розчинити органічні компоненти вугілля.
— …Ну, виїздили щось? — долинув ніби крізь запону низький голос Войтович.
Ярослав підвів очі і побачив перед собою через один стіл шорстке фарбоване волосся і маленькі плечі, обтягнуті зеленою в"язаною кофтою.
— Виїздив, — озвався.
— Отже, надія таки є?
— Надія на що? — не зрозумів.
— На те, що нас не розженуть. «Саме це було б зараз дуже недоречно», — подумав Паливода, а вголос сказав:
— Передчасно щось казати.
Гончаренко в своєму темно-синьому костюмі нагадував пілота цивільної авіації: мав спокійне рум"яне обличчя, яке прикрашала біла сорочка з блакитною, під колір очей, краваткою. Від нього ще не вивітрився дух їдальні. Він сів до столу і ні до кого зокрема не звертаючись, сказав:
— Ал-ле ж і ловко нам донедавна велося. Як котам на горищі, де окорок підвішено. Захотілося їсти — стрибонув, вигриз шмат і знову мурчиш собі благодушно… Гай-гай, зняли той жирний окіст. Тепер нашому братові-котові по смітниках доведеться никати. А там 1 харч не той, і пацани з рогатками…
— Атож, — погодився Лебідь. — Кепсько стане вашому братові-котові.
ebooksa