— А вн до таких не належите? — поцікавилась Войтович.
— Авжеж ні. З нового року відбуваю в Мозамбік — за контрактом,
— Хе! — повеселілим голосом озвався Гончаренко. — Ви, Геннадію Васильовичу, — той же таки кіт, але в експортному виконанні… Мейд ін УРСР.
— Не треба всіх на свій копил рівняти, Гончаренку, — незлобиво зауважив Лебідь. — Там, куди я їду, звітувати треба буде не купою мотлоху на столі, а ділом.
— Так таки й купа мотлоху… — геофізик з усіх сил намагався не виказати образи в голосі. Він став раптом дуже діловим: одягнув халат, ввімкнув паяльник і, взявши тестор, почав «продзвонювати» схему датчика.
Наступного дня подзвонив Чередниченко. Покликав геофізика. Войтович, передаючи трубку Гончаренкові, тихо зауважила:
— А ми ж тут усі на місці, як відмінники.
— Костю, коли приїде Паливода, виписуйте відрядження в Шахтарськ. Я очікуватиму на шахті… Ага, захопіть з півсотні мішечків на проби… Ти мене чуєш?
— Чую… — Гончаренко хотів сказати, що Паливода вже на місці, та Іван Олексійович поклав трубку.
Їхали цілий день. Спочатку поїздом до Донецька, а тоді автобусом до Шахтарська.
Чередниченка знайшли в гуртожитку. Він сидів за столом і читав газету.
— Молодці, що так хутко, — сказав замість привітання. Тут на пласті «к»-п"ять нарізають новий штрек. Так от, задача: спускатися щодня в шахту і, перед тим, як вибухівники проведуть відпалку, набирати зразків — прямо з забою. — Іван Олексійович витяг з піджака, який висів на спинці стільця, потертий портмоне і дістав з нього якісь клаптики паперу. — Ось, записки головного інженера в лампову, номерну та лазню… Ага, в шахті не розлучатися. Я того разу дурницю утнув, що відпустив був Ярослава одного. — Чередниченко помовчав, а тоді, кивнувши на ліжка з підбитими подушками і рушниками, сказав:
— Розташовуйтесь. Умивальник — у кінці коридору.
— Шефе, а чого так терміново? — озвався Гончаренко.
— Ой, Костю, не кликав би вас, аби не клятий гастрит… Не сприймає мій шлунок жодного харчу, крім домашнього… А зразки ж слід відбирати кожного дня, до і після викиду. Якщо такий станеться…
…Коли вже повдягались, Іван Олексійович поцікавився наслідками Ярославового відрядження. Почувши про Мучникову пропозицію, сказав з усміхом:
— Отже і їм там прикрутило… Поки що про це не може бути й мови. Ми й так ледь-ледь кінці з кінцями зводимо. А невідомо ще, що на нас чекає в новому році.
Сіра шахтарська роба нівелювала. Шахтарі відрізнялися тільки постатями. Один був середнього зросту, вгодований чолов"яга, куртка ледь застібалася на грубому животі. Та попри ті статки, він виявився жвавим і беручким. «Баран», як тут називають бурильний станок, безсило борсався в його руках, всвердлюючись в вугільний пласт. Другий шахтар — повна протилежність гладкому, одяг на ньому теліпався немов на вішалці. Цей, схилившись над ящиком з вибухівкою, готував заряди. Його довгі пальці ніжно брали детонатор, стовпчик вибухівки, з"єднували їх. Паливода з Гончаренком тим часом наповнювали торбинки пробами вугілля, не без остраху позираючи на худорлявого. Пласт складався з п"яти пропластків, і вони відколупували від кожного зокрема.
Просвердливши нарешті потрібну кількість шпурів, гладкий вимкнув «баран» і в тиші, яка раптом настала, запитав:
— То що скаже наука? Бути викидам чи ні?
ebooksa