— Коли стемніло, я кілька разів заходив у сквер і дивився чи не засвітилося ще у вас. Але не знав, який саме балкон ваш — другий чи третій від рогу.
— Не другий і не третій, а четвертий, на восьмому поверсі. Он… — Вона показала поперед себе в прогалині між галуззям.
Він прихилився, дивлячись у напрямку руки, торкнувся її плеча. Нараз ніби скам"янів, відчувши тремтіння. А потім повернув до неї обличчя — вона навіть відчула запах лосьйону, яким змочуються після гоління, — заклопотано мовив:
— Бачите, який неуважний ваш колег а… Витяг у холодну ніч і спокійнісінько дає тремтіти.
«А чого ж він такий неуважний…» — подумала Таміла. Вона дивилася в його лице і її вже не трусило, а колотило. Ярослав розстібнув піджак і, присунувшись щільніше, накрив полою їй спину і плечі, а тоді легенько пригорнув.
Сиділи так довго. Жоден не зронив і слова. В паузах між подувами вітру з чиїхось відкритих дверей на балкон долинули слова диктора — по телевізору повідомляли програму передач на завтра. Таміла звела очі й зустрілася з ним поглядом. Тієї ж миті він пригорнув її, і вона, в напівзабутті, відчула на своїх вустах тепло його вуст.
Раптом він підвівся і, скинувши піджак, накинув їй на плечі.
— Пішли, Таміло, бо мене в готель не пустять, — мовив несподівано практичним голосом.
Вона мовчки встала. Піджак їй був майже до колін. В ньому зберігалося тепло його тіла і незнаний досі затишок.
У парадному яскраво світилося. Таміла відзначила, що борода в Ярослава стала значно коротшою і статурою він схуд, постать не псували навіть вузенькі білі підтяжки. Він узяв її за плечі, наблизив до себе.
— Дивно… — мовив. — Очікуючи на тебе, я і в гадках не мав, що ти можеш бути десь на побаченні…
— І помилився. Я йшла з побачення. — Вона усміхнулась, помітивши як укрилося прикрістю його обличчя. — Правда, кавалер мій був трохи підтоптаний — йому недавно виповнилося сімдесят… Але він ще нічого собі, розумний…
— Панько Семенович?
— Ага. Ми з ним їли морозиво в кав"ярні «Пінгвін». Він самітня людина.
— До речі, про самітніх людей… Я б теж хотів, щоб зі мною їли морозиво. Можна в тому ж кафе. — Він глянув на годинник, додав: — Треба йти.
— На добраніч! Я чекатиму на тебе завтра.
Була восьма ранку. На тумбочці поряд стояв нічник, накритий рушником — він накинув його, щоб не розбудити сусіда, коли прийшов опівночі. А сусід уже зник. На столі стояв його термос, коробка цукру і повна попільничка недокурків. «Шкода, що вже пішов. Хотів би побачити, що то за мурло цілу ніч спати не давало — хропіло».
Ярослав довго хлюпався під краном, розтирався вогким рушником, аж поки відчув бадьорість. Потім пішов у службову кімнату і ретельно випрасував штани.
Кращими за люстро були очі коридорної, коли він приніс ключ. Вона окинула його поглядом з голови до ніг: перед нею стояв високий молодий чоловік в темно-коричневому костюмі, з незаймано білим комірцем сорочки і акуратно пов"язаною краваткою. Вигляд довершувала шляхетна борідка, та чорне, ледь-ледь хвилясте волосся, розділене над лівим оком білою ниткою проділу. На її прибитому вже роками обличчі він читав німе захоплення. Прямуючи до сходів униз, відчував, що його вид зі спини є також предметом детального вивчення. Не зважаючи на кошмарну ніч, з готелю він вийшов у доброму гуморі.
Тролейбус підкотив до зупинки майже порожнім. Ярослав, розглядаючи в вікно вулицю, раптом піймався на думці, що зовсім не думає про долю зразків, котрі наддавали ваги його чорному портфелю. Думки й почуття були до краю виповнені вчорашнім вечором. В обіймах все ще тремтіло гнучке тіло Таміли, а в пам"яті не згасав благальний погляд очей, коли він сказав, що вже треба йти.
ebooksa