…Коли за Мучником причинилися двері, Таміла на мить дала волю почуттям. Але тільки на мить… Витерла дві сльози, які прокреслили на щоках ледь помітні сліди від туші, і стала обмірковувати ситуацію. Вона й раніше вловлювала в материнській суворості очей Ченко дивний блиск, який однаково можна було вважати і як настороженість, і як заздрість немолодої вже жінки. З часом, коли Олена Миколаївна довідалася про друге, так би мовити, життя Таміли, до невизначеного блиску її оливкових очей додалася ще й злість. Щоправда, вона маскувалась під осуд: мовляв, слід займатися чимось одним. Але Таміла вловлювала шостим відчуттям, що то була таки злість. Не могла збагнути тільки джерела її — чи йшла вона від звичайної заздрості, а чи від чогось значно гіршого… Якщо донедавна ставлення Ченко до Таміли обмежувалося лише виразом на обличчі, непевним блиском очей, то тепер воно змінилося в напрямку практичної дії, яку коротко можна було сформулювати так: збити з домінанти (по-народному «з плигу»), а відтак перешкодити як у науковій, так і в мистецькій діяльності… На мить згадався недавній концерт, просвітління на лицях людей, подив і захоплення в очах нового знайомого. Чи доведеться їй ще, бодай раз у житті, зазнати такої уваги?.. Вона раптом згадала, що на ній робочий халат і, підійшовши до витяжної шафи, розгорнула пакунок з вугільними пробами, які залишив їй Паливода.
12
Директор дивився на них з-під лоба. На широкому вилицюватому обличчі вгадувався вираз настороженості. А в примружених волошкових очах Паливода відзначив іскринки, які він помічав у багатьох шахтарів, і які свідчили про здатність моментально оцінювати ситуацію і так же моментально на неї реагувати. Директор мав коротку жилаву шию, на якій не сходився комірець. Краватку було пов"язано абияк. Всім своїм виглядом він ніби запитував: «Ну?»
— Ми з інституту, — сказав Гончаренко.
— Команда Івана Олексійовича? — директор, здавалося, не цікавився, а стверджував. — Щось не так?
Гончаренко виразно подивився на Паливоду і той, розгорнувши рурку міліметрового паперу, сказав:
— Не сьогодні — завтра на пласті «к»-два має статися викид. — Він поклав на стіл смужку міліметрівки, на якій в масштабі було намальовано штрек і позначено місця відбору проб. — Ось тут.
— Але ж на цьому крилі завжди було спокійно, — сказав директор і Ярослав відзначив, що в очах у нього погасли блискітки, що свідчили про здатність миттєво реагувати, і натомість з"явилася допитливість.
— Тепер не буде, — сказав Паливода і сам сторопів від упевненості, з якою він те промовив. Гончаренко подивився на нього здивовано. Директор пошкріб білясту лисіючу голову, запитав:
— А де Іван Олексійович?
— Хворів, — озвався Гончаренко.
— Викид станеться в момент відпалки чи?.. — Він подивився на них уважно, і вони зрозуміли, що саме він не договорює.
— Цього ми не можемо сказати, — відповів Паливода.
Вони наближались до вибою — Паливода, Гончаренко і двоє шахтарів. Гончаренко допомагав нести «баран», а Паливода — ящик з вибухівкою. Гладкий шахтар, котрого звали Іваном, кивнув на полицю під стелею штреку, на якій стояли квадратні посудини, звернувся до напарника:
— Ти ба, Дядю, примостили вже каструлі з пилом. Ма"ть, пахне смаженим.
Ярослав подумки відзначив, що директор таки повірив їм і наказав нічній зміні поставити неподалік від вибою ящики з інертним пилом. Якщо викид, справді, станеться, то газова хвиля, перекинувши ящики і змішавшись з інертним пилом, уже сама не вибухне. Зрозумів це і Гончаренко. Він повів світильником у бік Паливоди, хоча нічого й не сказав.
Робота почалася так само, як і багато днів до того. Дядя чаклував над вибухівкою, а гладкий заходився з"єднувати «баран» із шлангом, по якому подавалося стисле повітря. Ярославові ж не виходило з голови запитання директора: «Викид станеться в момент відпалки чи?..» Далі слід було розуміти: «чи в момент дії інструмента на вибій?» Коли б знати в якому саме пропласткові міститься найбільше нітросполук, то можна було б порадити Іванові не чіпати його, а висвердлювати шпури в сусідніх. Але, на жаль, Войтович переказала середньопластові дані… Тим часом вони з Гончаренком відколупували шматочки вугілля, занотовували на клаптиках паперу «прив"язку» і клали те в окремі торбинки.
Іван не поспішав свердлити. Він принюхувався, припадав вухом до пласта, прикладав долоню. Нарешті озвався:
— Дядю, а ходи-но… В тебе руки чутливіші. Вибій сьогодні здається мені теплішим ніж учора.
Вибухівник став щупати кожний пропласток окремо. Він мав довгі і якісь нервові пальці. Нарешті сказав:
ebooksa