Офіціантка, угледівши свою постійну відвідувачку, спинила на ній запитальний погляд. Таміла підняла два пальці, мовляв: дві порції.
— А, будь-що-будь, — продовжувала вона. — Хай не запізнюється — адже ви на вісім домовлялись? Так?
— Так, на вісім. У неї були чорні, мрійливі очі, біле, мов з гіпсу, обличчя і стрункий, як у вас, дитя моє, стан.
— Щось я не втямлю. Ви кажете про неї в минулому часі?
— В далеко минулому! Років сорок п"ять тому це було. І. уявіть собі, Таміло, у цій же кав"ярні…— Старий уперше назвав її по імені; до цього він казав на неї «золотко», «дитя моє», «Таміло Андріївно». — Атож, саме тут. А поряд, на розі, був кінотеатр «Серп і молот»…
— Ну й де ж вона зараз, та щаслива смаглявка?
Тієї ж миті Таміла пошкодувала, що запитала. Обличчя сусіда по столу пойнялося болем. Він на хвильку замовк, а тоді мовив, не підводячи очей:
— Я був на фронті, а вони при евакуації потрапили під бомбардування. Вона і двоє наших дівчаток…
Офіціантка поставила перед ними дві порції «ескімо», политого малиновим сиропом.
— О! Що це ви надумали! — Панько Семенович театрально розвів руками, проте в постаті його було більше природного трагізму ніж театральності.
Таміла підвела на нього очі, мовила притишено:
— Даруйте за те нерозумне запитання.
— Та нічого. Я сам почав… Слухайте, а чого це на вас напосілась Ченко?
— Хотять з Мучником щоб я сорбцію їм робила.
— Тільки це? — задумливо примружив очі старий.
— Понабирали госпдоговірних тем, а виконавців катма. От вони й хотять на мені виїхати.
Якийсь час вони сиділи мовчки. А тоді озвався Панько Семенович:
— Може, я помиляюсь. Але мені здається, що стосовно вас Олена Миколаївна проводить якусь політику. В чому вона — та політика — важко сказати. Але вона є…— Поміркувавши, старий додав: — В мої часи таких людей, як Ченко, було дуже багато. Я їх нюхом чую.
— Мені й самій це приходило в голову, — звірилась Таміла. — Але ж мусить бути причина для такої політики. А її немає. Тій жінці я нічого лихого не зробила — ні словом, ні ділом.
— Е-ех, золотко ви моє… Для таких людей, як Ченко достатньо й того, що ви є на білому світі — не така як більшість, так би мовити, нестандартна. Вам це важко збагнути. А на моїй ще пам"яті за аналогічну нестандартність людей відсилали дуже далеко й дуже надовго… А Олена Ченко — донька свого батька, котрий, попри ступінь кандидата наук, до кінця днів не знав як в"яжеться краватка. В кітелі й помер. Єдине, що він пестив у своїй зовнішності, так то вусики… — Старий нарешті взявся до морозива. — Заженете ви мене, дитя моє, в лікарню. Після чаю — морозиво.
ebooksa