— Помисливий ти, Йване… — І приступився до ящика з вибухівкою.
Іванова помисловість передалася й Ярославові. Спостерігаючи тоненький струмок вугільного штибу, що цібенів з-під свердла, він відчував, як з дна його свідомості піднімається щось важке й темніше за саму темряву. Те почуття було пізнане ним з п"яти років, коли він — дитя ще — заблукав у підвальному лабіринті висотного будинку. То був страх.
Вони віддалилися від вибою метрів на двісті, зупинилися біля вибухової машинки.
— Зажди, Дядю, — озвався Іван до напарника, який заходився з"єднувати дроти. — Мо", далі одійдемо? — І полоснув променем по обличчях Паливоди й Гончаренка. — Га, брати? — звернувся до них.
Ярослав устиг помітити, що в очах шахтаря не було ні страху, ані настороженості, а тільки іскрилися оті особливі блискітки, що свідчили про здатність миттєво оцінювати ситуацію і так само миттєво на неї реагувати.
— Нє пущай вєтри, — відказав Дядя.
— Може, й справді, слід би подалі…— озвався Гончаренко.
— Авжеж, — наполягав Іван, відчувши підтримку. — І дільничний сьогодні застерігав…
— Як, громада, так і я, — добродушно погодився Дядя і, від"єднавши дроти, взяв машинку.
Спершу трусонуло землю, а тоді гухнуло. Звук був схожий на глухий грім. Крізь щілини в затяжках посипалась порода.
— Брати, — ноги в руки! — хрипко крикнув Іван і кинувся бігти, зриваючи на ходу кришку саморятівника.
Ярослав відчув, як клацнуло в вухах, а тоді їх стало прямо витискати. Здавалося, за спиною рухається величезний поршень. Пробігли з півсотні метрів і гулькнули слідом за Іваном в бічний ходок. В обличчя повіяло свіжим повітрям. Скоро Іван спинився і кучеряво вилаявся.
— …Га, Дядю, а я що казав! — Він, здавалося, радів, що вийшло по-його. — Сьогодні вибій був таки тепліший ніж учора… А що на те наука?
Паливода й Гончаренко повели один на одного променями, але промовчали.
— Наука з переляку забула покидати заплічні торби, — озвався Дядя. І додав повчально: — Хлопці, в таких випадках кидайте все, крім саморятівника.
Раптом в променях світильників заіскрився пил і водночас стало важко дихати.
— Пішли, брати, — заквапив Іван. — Треба ще на-гора подзвонити.
Їхня кімната в інституті здалася Паливоді тісною й незатишною. На столах — купи звітів, книжок, журналів, по кутках — рулони креслень. Та й постать Лебедя — згорблена над картою немов докір… Але добрий настрій і товариський дух, що запанували тут з самого ранку, скоро зробили ті незручності невидимими.
Розповідав Гончаренко. Змарніле обличчя Івана Олексійовича дедалі оживало. На ньому навіть з"явився рум"янець. Вислухавши про підозри свердляра Івана, він зауважив:
— Старі шахтарі відчувають небезпеку. І справа не в тому, що їх настрахав дільничний…
ebooksa