— А мені чогось не хочеться революцій. Я пішов би за Роменом Роланом і Стефаном Цвейгом. Не знаю, як у мене вийде, але в романі я прагну стати «над сутичкою». Тобто не закликати людей, один народ проти другого, а закликати до миру та примирення.
— Олександре, ти що? Хіба ж я закликаю до революції? Я закликаю до активного мислення й справедливості. Ми, українці, народжені вільними. І тільки наша дурість привела нас до меншовартості й плазування перед різними родичами: «старшими» братами й сестрами.
— Я, каюся, нерідко серед своїх близьких виступаю проти москалів, жидів. Але це ж бравада, майже жарт. У мене ніколи не було й немає ненависті до якогось народу. Є люди хороші й погані. Я і в романі намагаюся показати протидію двох ідей, двох виховань, двох смислів у житті. І кожна з них має право на існування, і кожна по-своєму має рацію. Ось дивіться: ми зі шкільної лави вивчаємо історію. Але, вивчаючи історію, я ставлю собі запитання: чому ми знаємо більш-менш історію боротьби Росії з Австро-Угорщиною й Німеччиною? Наголошую: Росії. А як поводилось українство? Вивченню цього питання я надаю особливої уваги. Я читаю все, що є в моїй бібліотеці. А є немало…
— Твоя правда, Олександре, — Цюба знав добре тему, на яку нині наштовхнув його Тесля. — Україна не раз ставала розмінною монетою у взаємній боротьбі інших держав. І без крові ніколи не обходилося. І страждали завжди прості люди.
— Тож я і прагну розібратися у всьому, в оцих подіях, щоб не заплутатись. І за порадами класиків, особливо свого улюбленця поляка Яна Парандовського, я почав створювати картотеку подій, фактів, образів та особистостей. Адже один і той самий факт різні люди описували по-різному, по-своєму. Роботи в цьому напрямку сила-силенна. Повірте, я працюю натхненно, багато, причому усвідомлюючи, що, може, ця маса часу, цей велетенський шматок життя доведеться «вбити» задля кількох речень, може, кількох сторінок у романі. Але я маю зробити так, щоб ті сторінки вражали.
— Я сподіваюся, що так і буде.
Сашко не помітив непевності, що наче заховалася за словами Івана Миколайовича й відкрито не прозвучала. Але якийсь сумнів у словах Цюби все-таки промайнув. Чи ж у таланті цього молодого хлопця засумнівався видатний критик? Чи, може, відчуття тої великої невинної підлості вже витало над стосунками цих двох непересічних людей — таланта й генія.
— Шукаючи матеріал, який можна було б використати в романі, — вів далі, наче й не було нічого, Сашко, — непомітно для себе натрапляв на інші цікаві книжки й не відкладав їх убік. Так вийшло, що під час вивчення подій перед війною 1914 року в Західній Україні я заглибився ще далі в історію і дійшов до Отто фон Бісмарка, до його політичної біографії. А отже, до ще давнішої історії Німеччини середини й кінця XIX століття. Але, читаючи про Бісмарка, я більше брав із книжки для себе особисто, а не для свого роману. Може, думав я, у якогось героя вкладу окремі риси цієї видатної людини, але більше сам учився в канцлера сили духу, концентрації волі, наполегливості й ризику. Можливо, саме цій книжці маю завдячувати, що мені вдавалося, працюючи над романом, долати всілякі труднощі. Отож і вважаю той час читання про великого пруссака щасливим, він приніс мені немало і задоволення, і користі.
— Так, правду кажуть: дорогоцінна та книга, за якою стоїть велика людина. І мова не лише про письменника, а й про героя книжки.
— Зізнаюся, Іване Миколайовичу, найбільше я боявся, чи зможу викласти на папері те, що хочу сказати в романі. Боявся талановитості авторів бестселерів, які читав. Мені колись здавалося, що чужі романи написано легко, швидко, слова й речення добиралися самі собою. Але ж тепер я знаю: за цією «легкістю» — важка праця, сотні викинутих сторінок, десятки безсонних ночей. Часто талант інших заважав до такої міри, що не хотілося брати в руки перо, мене охоплювали страх і паніка. І тоді написання роману відкладалося, аж поки знову під руку потрапить якась нісенітниця. Тоді я знову почувався генієм і брався писати. Останні мої слова щодо генія — це, звичайно, жарт.
— Та чому ж, ще наш земляк Ісак Бабель стверджував, що кожна інтелігентна людина має по-справжньому прочитати за своє життя лише вісім-десять книжок. Але ж яких саме? Так-от, вважає він, щоб про це дізнатися, треба прочитати тисяч із п’ятнадцять томів. А щодо генія, то… Не завжди сучасники бачать геніальність того, хто поруч. Іноді лише через багато років приходить усвідомлення, що та чи та людина — геніальна. Здебільшого трапляється так, що сам геній про це так і не дізнається.
Спомини про ті зустрічі з Цюбою, розмови про письменницьку кухню тепер для Сашка Теслі — як скипидар на рану. Бо тоді все було по-іншому. Тоді й Сашко був іншим. Він розповідав Іванові Миколайовичу про свої плани, щиро й чесно дивлячись великому письменникові у вічі. І після тих зустрічей Тесля приходив додому окрилений, заряджений на працю.
Коли ж він, молодий і талановитий письменник Сашко Тесля, зрозумів, що дивитися Цюбі в очі — не лише соромно, а й фізично боляче? Ні, не очам. Боляче серцю. Боляче совісті.
Минали дні, місяці, у Сашка Теслі накопичилася безліч нотаток, цитат, проектів розвитку сюжету, але системна й результативна робота зненацька забуксувала. Письменник годинами просиджував над епізодом сюжету, але той ніяк не вимальовувався. Сашко наче вперся в якусь невидиму стіну. Наче його муза десь загуляла й не спішила повертатися. На що його вистачало, то це на в’яле редагування вже написаного.
Час летів, як швидкий потяг, а письменник Сашко Тесля залишався «на пероні». Він відчував зв’язок творчого ступору з його нинішнім амплуа. Як творча людина Сашко навіть із цієї ситуації намагався винести щось корисне для майбутніх своїх рядків. Він був певен, що напише колись книжку, як начебто змушували його робити те, чого він робити не хотів. Але ж робив? Більше того, намагався знайти виправдання своїх учинків. І водночас ще більше ненавидів себе. Саме за це ж. Бо знає, що це робить добровільно. Його ніхто не примушує йти проти власної совісті, проти своїх принципів.
Сашко знав, заради чого він це робить. Роман, роман правди — ось його мета. Але ж якою ціною? І який же то буде роман правди, якщо замішаний він на… Це слово дедалі частіше крутилося в голові Теслі. Він його боявся, він його ненавидів. Це слово роз’їдало письменника, як іржа залізо.
Підлість. Для чесної, чистої людини, якою і був насправді Сашко Тесля, це поняття жодним чином не могло асоціюватися з власним іменем, із власними вчинками. Але Сашко Тесля дедалі більше й більше усвідомлював, що саме так називається те, що він робить ось уже тривалий час.
ebooksa