Що ж могло трапитись, якщо через стільки років Богдан Данилович знову згадав про нього? Сашко пам’ятав їхню останню зустріч. Давно це було, давно. Але він її не міг забути й не забував ніколи.
На вулиці — 1990 рік. Тоді так само раптово полковник КДБ Богдан Данилович Зорій викликав Сашка на зустріч. На явочній квартирі, де найчастіше зустрічалися полковник і його агент, письменник Тесля, було по-домашньому затишно, на столі — пляшка коньяку, цукерки, фрукти. Хазяйка квартири, за умовою укладеної угоди, «пішла до подруги», тож Богдан Данилович і Сашко, як завжди, могли тут спокійно випити по сто грамів, поговорити, вилити одне одному душу, спланувати подальші дії агента.
Цього разу Зорій був надто серйозним, до коньяку, який усе-таки налив у бокали, не доторкнувся, не спитав про здоров’я і творчу наснагу, а відразу — до діла.
— Сашку, ти в курсі, що робиться в країні. У Москві таке діється — ніхто не може передбачити або вгадати, що буде завтра чи тим більше післязавтра. Розбещені горбачовською вседозволеністю столичні демократи вже добралися до Луб’янки, за потурання партійного керівництва розсекречуються документи, які десятиліттями зберігалися під грифами. Є вже випадки, коли оприлюднювали справи агентів КДБ.
У Сашка Теслі все похололо всередині. Він починав розуміти, до чого веде полковник Зорій, але ще не зовсім усвідомлював, що зараз ітиметься про нього особисто.
— Наші демократи теж не сидять склавши руки. У пресі з’явилися статті про те, що деякі представники інтелігенції є агентами КДБ, зокрема режисер київського драматичного театру Олександр Тинюк. У Москві в газеті «Столичные новости» опубліковано агентурне досьє на одного з ієрархів української православної церкви. Що буде завтра, де і звідки випливуть ті чи інші таємні дані — реальні чи вигадані — не знає ніхто. Якби йшлося про поодинокі випадки, можна було б не хвилюватися — розшифровки таємних помічників спецслужб траплялися не раз, і ніхто від цього не застрахований. Але те, що діється в європейських країнах так званого соціалістичного табору, зокрема в Польщі, колишній Східній Німеччині, Румунії, дає привід говорити про тенденцію. Дивлячись на те, як у них відкривають архіви їхніх колишніх спецслужб, оприлюднюють списки агентури, ухвалюють закони про люстрацію…
— Це ще що таке? — перебив Зорія Сашко.
— Інакше кажучи — заборона обіймати певні державні посади. Колишні агенти і співробітники спецслужб не можуть працювати в парламенті, в уряді, у школах, в інститутах. І потерпають не лише люди, які з різних причин стали співпрацювати з державними органами безпеки, а й їхні сім’ї, їхні діти. На ділі — це порушення прав людини. Дехто не витримує громадського осуду, людського поголосу й заподіює собі смерть. Я це розповідаю, бо ми з тобою звикли говорити одне одному правду, хай і гірку. І менш за все я маю намір налякати тебе. Я хочу, щоб ти мене правильно зрозумів і повірив мені. А я тепер скажу про те, що ми з тобою робитимемо далі.
— Тобто далі ми все-таки ще будемо щось робити? — тихо, наче очужілий, промовив Тесля.
Але Богдан Данилович удав, наче не помічає розгубленості свого агента.
— Не один рік ти допомагав мені в роботі, як експерт зі знанням справи аналізував процеси в літературному житті України. Завдяки тобі вдалося врятувати не одну творчу особистість, не одного справжнього нашого патріота. Бо саме ти давав їм об’єктивні характеристики, які зовсім не збігалися з тими брудними наклепами, які надсилали анонімно чи й відкрито їхні заздрісники, недоброзичливці, а то й вороги. Більше того, своїм авторитетом ти допоміг багатьом молодим, не зовсім досвідченим, але талановитим творчим особистостям не наламати дров на початку їхнього творчого шляху. І це теж дуже важливо.
Коли ми з тобою починали співпрацю, я твердо й чесно обіцяв, що ніколи, за жодних обставин і ніхто не дізнається про наші з тобою стосунки. Багато років тому я переконав тебе написати підписку, що ти добровільно погоджуєшся допомагати органам державної безпеки у виявленні ворогів нашої України. Я впевнений, якщо знадобиться зараз твоя допомога, ти не вагаючись зробиш те, про що я тебе попрошу. Бо я ніколи не просив тебе чогось робити всупереч твоїй совісті. Чи не так?
— Так, — похмуро відповів Сашко Тесля.
— Ось підписка, яку ти написав більш як десять років тому, — Зорій витягнув аркуш паперу й подав його письменникові. Той узяв, пробіг очима кілька рядків, написаних його почерком.
— Тримай за край, — Богдан Данилович витягнув запальничку, клацнув раз, другий. Вогонь не викрешувався.
— Давайте я сам, — Сашко взяв запальничку, ще раз пробіг очима по тексту і… вогонь викресався з першої спроби. Тесля підніс його до краю аркуша, той ще якусь мить не піддавався, наче думав, горіти чи ні, а потім спалахнув яскраво й за кілька секунд мало не обпалив письменникові пальці.
— Ну ось і все. Перед тим, як іти на зустріч із тобою, я отримав санкцію на знищення твого досьє. Що я з певним жалем і зробив. Але так буде краще. Тепер жодна людина в світі, окрім мене, звичайно, не знає, хто такий «Шаляпін». Був — і немає. А тепер я хочу тобі ще дещо сказати.
Ми з тобою пережили різні часи. Добре одне одного вивчили, знаємо, хто чого вартий. Як то кажуть, не один пуд солі з’їли разом. Сьогодні ж я хочу звернутися до тебе не як співробітник до свого агента, а як друг до свого перевіреного й вірного друга. Спасибі тобі, Олександре Григоровичу, за те, що розумів мене як людину, а не як опера. Я пишаюся, що свого часу зупинив свій вибір саме на тобі. Я весь час учився в тебе ставленню до людей, до праці, до Батьківщини. Побільше б таких людей для нашої
України. Водночас як губка я всмоктував усе те, що ти мені розповідав про літературу, філософію, логіку мислення. Я теж навчив тебе багато чого, а разом, мені здається, ми вчилися людського ставлення до людей. Га, як закрутив! — Зорій засміявся.
— Та закрутив — так закрутив. Я ніяк не можу оговтатися. І, кажу вам, не знаю, радіти мені з того, що сталося, чи сумувати.
ebooksa