Соло бунтівного полковника. Вершина

— До речі, про архіви, — Іван Миколайович відпив кави, акуратно поставив філіжанку на блюдце. — Саме в них накопичено стільки всього, що вистачить для роботи істориків і письменників не одного покоління. Кому поталанить і вдасться отримати дозвіл для роботи в державних архівах, особливо покопатися в архіві колишнього КДБ, той знайде багато нових і цікавих матеріалів, які можна використати в наукових працях чи художніх творах.

Сашко не відповів, і співрозмовники певний час пили каву мовчки, кожен думаючи про своє…

Глава третя

Талант і геній

1

Тоді вони ще дружили. Перспективний і талановитий письменник Олександр Тесля і відомий на весь світ український геній Іван Цюба. І навіть після того, як автор відомого трактату «Що ж то в біса за інтернаціоналізм?» дізнався про роль, яку відіграв у його житті цей милий і симпатичний на той час хлопчина, Іван Миколайович не прогнав, не відлучив його від себе. Цюба навіть не натякнув Сашкові, що знає все. Чи принаймні майже все. А потім…

Часто зустрічаючись у будинку Спілки на Банковій, Цюба й Тесля розмовляли про літературу, про культуру, про творчість, про нелегкий письменницький хліб. Цюба ніколи не говорив багато. Він слухав і лише іноді вставляв слушну фразу, а то тільки слово. Ця велика людина давала можливість іншим почуватися поряд із ним не просто якимось гвинтиком, а особистістю. І Сашко Тесля спочатку скромно, а потім сміливіше розповідав Іванові Миколайовичу про свої творчі плани, проблеми, здобутки. Саме під час однієї з таких розмов молодий письменник розповів Цюбі про свою бібліотеку. І не лише про книжки як такі, а про своє особливе ставлення до найкращих, найближчих своїх друзів.

— Іване Миколайовичу, ви не уявляєте, як я люблю свою бібліотеку! Я б сидів, обклавшись книжками, гладив їх, нюхав, витирав порох, розмовляв з ними. Не уявляю, що було б, якби я втратив своє найцінніше надбання. Не знаю, що пережила Вірджинія Вульф, коли її бібліотека згоріла…

— Відомо, що — вона з глузду з’їхала та втопилася.

— Та ні, історію цієї письменниці я знаю. Втрата бібліотеки — одна з причин. А головна, мабуть, інша: небезпечно бути розумним. Наявність великої домашньої бібліотеки приводила часом до того, що я ставав перед книжковими шафами й не знав, що б таке зараз почитати? Хоча, мушу зізнатися, є в мене така здатність — невідомо чому рука тягнеться саме до тієї книжки, яка

потрібна мені на той-таки час. У моїй же книгозбірні сотні інших творів, яких я ще не читав, та й навряд чи колись уже прочитаю, а я беру саме її.

Наприклад, беру Паустовського. «Начало неведомого века». Може, в надії, що там знайду, як у Цвейга, описання подій початку XX століття. Ви ж знаєте, я пишу історичний роман. Мабуть, мене привабила назва книжки. І я не помилився. Але, читаючи сторінку за сторінкою, я пізнавав події, що… відбуваються зараз в Україні. А Паустовський описує часи Жовтневої революції. При цьому не як її беззаперечний апологет. Я відчував, що лише з огляду на цензуру Паустовський вставив у твір позитивні слова про ту революцію. А між ними — розпач і нерозуміння того, що відбувалося. Люди — порошинки в бурях подій. І ніхто не цінував, як і зараз, голос «одиниці». Одиниця — нуль, одиниця — дурниця.

— Браво, Маяковський! — Іван Миколайович жартівливо зааплодував.

— Ні, серйозно. Знову і знову я перечитував слова Паустовського, під якими підписався б зараз сам, які мені співзвучні…

Сашко Тесля знав ті слова майже напам’ять. І він процитував:

— «Але я пишу тільки своє свідчення… Досить давно я почав писати цю повість про своє життя. Мені багато років, а повість я довів поки що до того часу, коли був ще юнаком.

Не знаю, чи встигну я все написати. Якби я зміг скинути з рахунків ще років десять, то мені вистачило б часу, щоб написати ще і другу повість, можливо, більш цікаву, ніж перша, другу книгу про своє життя. Але не про те життя, яке насправді було, а про те, яким воно повинно й могло бути, якби створення власного життя залежало тільки від мене, а не від низки зовнішніх і часто ворожих причин. Це була б повість про те, що не збулося, про все, що панувало над моєю свідомістю і серцем, про те життя, що зібрало в собі всі барви, все світло й усі хвилювання світу.

Я бачу багато глав цієї книги так ясно, начебто я пережив їх кілька разів…»

— Я теж люблю Паустовського. І готовий підписатися під кожним процитованим словом. Але ж то — Паустовський. У нас тепер набагато більше можливостей творити. Немає революцій, немає вже, слава Богу, терору. Хоча не завадило б трішки сколихнути суспільство. Застоялися ми у своїй споглядацькій пасивності.