Соло бунтівного полковника. Вершина

Агент пошепки сказав кілька фраз: «…атака на лабораторію…вбив начальника охорони, а тепер намагається викрасти того хлопця, про якого я говорив…» Ото й усе. Потім почувся якийсь шум, зойк, і все змовкло. Думаю, там усередині в них щось скоїлося…

— Крюк, — спокійно промовив Зорій.

— Ти думаєш? — це Шершун.

— А більше немає варіантів. Тепер нам треба просто визначитися, що робити далі: або чекати повідомлень у телеящику, або негайно починати заплановану операцію.

— Владиславе, в якому режимі очікування «Альфа»? — Шершун теж уже був спокійним, говорив рівно й без емоцій.

— Група з п’яти осіб на базі в повній бойовій, ще десять відпочивають там само, на базі. Час готовності — сім хвилин після підйому. Виїзд першої групи — за п’ять хвилин, другої — за дванадцять.

— Скільки їхати до замку Назарова?

— Зараз ніч і дороги вільні — двадцять хвилин.

— Ми там нічого вже не знайдемо, — знову спокійно, як очужілий, сказав Зорій. — А як щось і знайдемо, то Назарова до того не пришиємо. Упевнений: якщо він і був у маєтку, вже його там нема. Ми тільки розшифруємо свій інтерес, і все. Пропоную грати «відбій».

— А ти що думаєш, Владиславе? — Шершун підвівся й ходив по кімнаті.

— Богдан Данилович, як завжди, має рацію. Операцію треба скасувати через непередбачені обставини. Так і доповімо голові.

А Назаров від нас нікуди не дінеться. Він настільки жадібний, що ця подія його не злякає: він і далі своє робитиме. Тим більше, не думаю, що нинішню ніч вони якось поєднають із діяльністю спецслужби. Через своїх людей, що сидять у наших структурах, спробують щось з’ясувати, а коли, сподіваюся, нічого не дізнаються про наші плани, заспокояться і діятимуть у тому самому дусі. Може, змінять місце лабораторії. Але це не проблема.

— Так, це не проблема, якщо твій агент ще живий, — вставив Зорій.

— А що з ним станеться? Він живучий, — упевнено сказав Ухаль.

— Тоді — відбій, — резюмував Шершун.

Вони підійшли до дверей, потиснули одне одному руки. І тут Шершун залився сміхом. Він дивився на колег і не міг стриматися. Вони теж почали сміятися. Шершун уже на виході з кімнати кинув:

— А чого ми тоді бігли, як навіжені? І що подумав про нас директор? Ми ж дременули, не заплативши…

— Нічого, — сміявся Зорій, — з Василем Валерійовичем я все владнаю. Він нормальний мужик — зрозуміє.

7

— Так ти скажеш, нарешті, як тебе звати? — запитав свого супутника Петро Крюк. Це питання він ставив не вперше, але чоловік мовчав. Не зронив він і слова ні тоді, коли вони виганяли з гаража «Фольксваген», ні під час короткої перестрілки з охороною, коли намагалися виїхати з території маєтку. їм пощастило: кілька отворів у задніх дверцятах — найменша шкода, якої можна було очікувати. Крюк, натискаючи на акселератор, раз у раз поглядав у дзеркала заднього огляду, але погоні не помічав. Схоже, втікачі посіяли паніку, а без начальника охорони, накази якого його бійці звикли виконувати, їм залишилося тільки телефонувати хазяїнові. Зустрічі з Назаровим на київській трасі Крюк не боявся: мікроавтобус, на якому вони зараз мчали в напрямку столиці, в разі лобового зіткнення залишить від «Мерса» Миколи Яковича купу брухту. А спецназівець Петро Крюк був настроєний рішуче й навіть агресивно. І йому байдуже, що в тій купі металу знайдуть і його бездиханне тіло. І тіло оцього хлопа, який мовчить.