— Ленін тут ні до чого. Хоча в Україні зараз класична революційна ситуація: «верхи не можуть, низи не хочуть». Але вже досить кровопролить і громадянських колапсів.
— І що ж треба робити? Чи ж є вихід із цього прокляття, під яке потрапила Україна?
— Вихід є. Але він, повір мені, не в мордобої, не в сучасній оприщині.
— До чого тут Іван Грозний?
— Я сказав оприщина, а не опричнина, маючи на увазі наших карпатських опришків, а не російських опричників.
— Так, Богдане, зав’язуй зі своєю філософією. Я не зовсім дурний і тут можу, повір мені, посперечатися навіть із тобою. Ти мені прямо скажи — що робити?
— Для початку ти посидиш під арештом. Поки що — під домашнім. Оце тобі ключі від моєї дачі. Туди тебе відвезе мій друг. Але ти зараз даси мені слово честі, що не вчинятимеш жодних незаконних дій. Житимеш на дачі, доки я не приїду й не скажу, що будемо робити далі.
— А як же із законом: я ж маю сидіти в КПЗ.
— Туди ще встигнеш. Зараз тобі, здається, більше треба боятися не тюрми. Шукав тебе не лише я. А якщо знайшов я, то й
інші знайдуть. Тим більше, що після бійні в Назарова для них усе стало зрозуміло. От вони з тобою філософствувати не будуть.
— Авжеж. Але я їх не боюся: знав, на що йду. Це як у бою: не відаєш, коли і як загинеш. Перспектива цього завжди є. Хоча й залишається надія вижити.
З ванної вийшов Сашко.
— Ну, як, мандрівнику ти наш? — якось по-батьківськи запитав Зорій. — Відмився?
— Від природного бруду — здається, так, — зашарівся письменник. Він перевдягнувся в Богданів одяг, і хоча той був для нього дещо великуватим, виглядав Сашко свіжим і чистим.
— Ну, а інший бруд будемо відмивати разом. Виявляється, всі ми, кожен по-своєму, накопичили його чималенько. Здається мені, що кожен виніс з останніх подій певний урок. Загальним же для нас усіх є той, що сам по собі окремо жоден із нас чогось вартого зробити не може. Крім, звичайно, дурниць, які приносять нашому оточенню лише біль і навіть утрати. — Зорій підвівся з крісла й підійшов до Теслі. — Сашку, про все, що відбулося й що має ще відбутися, ми поговоримо згодом. Зараз пропоную зателефонувати Ніні. І зроблю це я. Скажу — отримав достовірну інформацію про те, що тебе помилково викрали злочинці з метою вимагання викупу, а потім, з’ясувавши, хто ти є насправді і що в тебе немає грошей, про які мріяли злочинці, тебе просто відпустили. Поясню, що тепер ти в моєму службовому кабінеті, і після необхідних юридичних процедур, опитування тощо тебе привезуть додому. Запевню, що це буде швидко, сьогодні вранці. Ну, а там, дорогий мій, викручуйся сам. Кожен має відповідати за власні вчинки. — Тепер Зорій повернувся до Крюка. — Ну, а зараз ми, мабуть, усе-таки всі разом трішки поспимо. Годинки дві. Скоро світанок. Лягай, Сашку, не роздягайся, на оцей диван. А ми підемо до мене в кабінет — там теж є де прилягти.
— А дзвінок? — захвилювався Сашко.
— Думаю, все-таки краще це зробити зранку. Бо, може, поки я прокинуся, у квартирі когось із вас не знайду. — Богдан Данилович якось по-дитячому пирснув.
Сашка не потрібно було вдруге запрошувати, він швидко вмостився на дивані. Зорій і Крюк перебралися до кабінету.
Богдан Данилович розклав крісло-ліжко, показав Петрові на тахту, мовляв, там тобі спати.
— Усе не наважуся спитати, — Крюк почав роздягатися. — А де дружина?
ebooksa