їх ніколи не забуде той, хто хоч раз пройшовся жовтневим бабинолітнім сонячним днем по різноколірному килиму листя, що тільки-но відірвалося від гілок і знайшло спокій біля підніжжя розлогих київських каштанів, кучерявих кленів, опецькуватих лип, струнких тополь. Ні, про спокій листю лише мріяти. Розвесела дітвора й пустотлива юнь шарпає його ногами, підкидає і жбурляє одне в одне руками, наче підсвідомо відчуваючи в цьому прощання з літнім теплом і передчуваючи сльоту пізньої осені та нещадні морозні — з вітрюганами й сніговіями — зимові дні.
Богдан хотів узяти Любу за руку, але не наважувався. І не тому, що вона б, можливо, відсахнулася, як колись, давно-давно так робила, а тому, що… страшно. Богдану так соромно, але він боявся людей, що гуляли, як і вони, в парку навпроти Кабміну. Ніяково, незатишно було обом. Люба прекрасно відчувала стан Богдана, розуміла його, але… То що ж, нічого так і не змінилося за багато-багато років?
Ні, звичайно, змінилося.
Вони постаріли. Постаріли на ціле життя.
— Ти майже така сама, — хотів упевнено й радісно сказати Богдан, а вийшло сумно й з тремтінням у голосі.
— Таке скажеш, — вона, як і колись, знітилася й очі — долу.
Не може дивитися? Ні, підняла карі ґудзики очей, глянула в блакитну бездонь Богданових. — Я зовсім інша. І не лише зовні. Тодішня Люба тут не стояла б. А я, бач, набралася нахабства і от — з тобою.
— Який я щасливий, що ми зустрілися! Пропоную відразу план: зараз їдемо обідати, а потім — до осіннього лісу. Чи до тебе в готель?
— Ні-ні, тільки не до готелю, — відповіла злякано.
— Добре, хоч хтось із нас має бути сміливішим. Беру повне кураторство над твоєю поведінкою. Якщо ти не заперечуєш, буду поводитися радикально. Інакше з тобою каші не звариш, — Богдан намагався жартувати, говорив весело, щоб не відчувалося тремтіння в голосі.
— Згодна на будь-які пропозиції, — несподівано для себе самої впевнено промовила Люба.
У ресторанчику, невеличкому й затишному, що тут же, в парку, затрималися надовго. Говорили, говорили, говорили.
Про все: про дітей, про здоров’я, про роботу. І лише коли почало вечоріти, Богдан підвівся з-за столу.
— Зачекай кілька хвилин, я збігаю по свою тачку.
У період, коли в Києві ще не наставав час пік, вулицями столиці можна проїхати більш-менш вільно. Виїхали на стару Обухівську трасу, минули Чапаєвку, ще за кілька хвилин були вже в лісі. Тут теж — барвисте свіже осіннє листя.
Мовчки. Лише мовчки. Листя прийняло їх, не відштовхнуло, не посміялося. Не осудило.
Усе відбулося швидко, обопільно, солодко…
Затихли…
Тільки пахло осіннім лісом.
Провів на поїзд. Ті, що у вагонах, і ті, що на пероні, як завжди, кричали крізь задраєні вагонні вікна, але товсте скло поглинало голоси. Допомагали жестами, мімікою. Богдан дивився на Любу і не казав нічого. Вона теж мовчала. Не було про що говорити. Там, у лісі, їм стало все зрозуміло. Вони вже не ті. Вони дорослі люди, з життєвим досвідом, з життєвою мудрістю, з життєвими ранами й тягарем невблаганних літ. їм обом стало зрозуміло, що, можливо, ця зустріч — остання.
ebooksa