Чи потрібна вона була взагалі?
Як мовлять французи: On revient loujours a ses premiers amours! — Завжди повертаються до свого першого кохання. Можливо, і французи помиляються? Повернутися можна, але ж чи то вже кохання?
Віктор Яруга поклав на стіл Зорія цілий стос паперів, сів на стілець, не чекаючи, що скаже полковник, почав доповідати.
— Я приніс лише частину документів, які надійшли протягом останніх кількох днів з інших оперативних підрозділів. З їх змісту можна зробити головний висновок: не лише ми з вами, Богдане Даниловичу, такі розумні. Якщо захочете — ознайомитеся з документами детальніше. А поки що, коли дозволите, я коротко переповім їх зміст.
— Ти ж знаєш, Вікторе, що я люблю сам копатися в паперах. Тим більше, якщо це зведення про оперативно-технічні заходи. Мене ж медом не годуй, дай поритися в чужій брудній білизні. Але, справді, нині замало часу, давай доповідай, що там у тому стосі цікавого такого, що змусило тебе перервати плин моєї геніальної оперативної думки.
— Кілька тижнів тому наші колеги із зовнішньої розвідки повідомили мені, що закордонні джерела попередили їх про прибуття в Україну Майкла Фера.
— Чи це, бува, не той, за яким ми по Києву бігали з тобою, як пришелепкуваті, та так нічого й не вибігали?
— Так, Богдане Даниловичу. Майкл Фер — розвідник ЦРУ.
Тоді нам вдалося лише точно це встановити, але задокументувати його шпигунську діяльність нашим контррозвідникам не вдалося.
— А чому це розвідка відкрила тобі таку таємницю?
— Не май сто рублів, а май сто друзів. Пояснити це дуже просто: коли Майкл Фер минулого разу відвідував Київ, по ньому працювала ціла група співробітників: і контррозвідники, і працівники нашого управління. Кожний іноземець же апріорі вважався ідеологічним диверсантом: література там усіляка, що могла підірвати наші ідеологічні підвалини, порнуха та інші матеріали аморального змісту. Наша група тоді добре попрацювала. З деякими хлопцями ми здружилися, підтримуємо тісні контакти й після того, як групу розформували. Один із тих хлопців нині працює в розвідці, ну і…
— порушив службову таємницю й накази, які регламентують порядок ознайомлення з таємною інформацією, — повчально-занудним тоном продовжив Зорій.
— Богдане Даниловичу, так то воно так, але якби ми — маю на увазі й декого, хто сидить у цьому кабінеті, крім мене — у всьому дотримувалися букви наказів, то жодної серйозної справи не довели б до кінця. Зараз я доповім вам зміст документів, що лежать у вас на столі, і тоді, я впевнений, зміните гнів на милість.
— Коли ти встиг усе це накопати? Я ж, здається, знаю про кожен твій крок. Сам надавав тобі стільки завдань, що на десятьох вистачить. Чи, може, ти нічого не робиш у наших справах?
— Пане полковнику…
— Жартую, Вікторе, жартую. А втім, вчинімо так: ти йди працюй, а я почитаю документи сам. Якщо чогось не зрозумію — запитаю в тебе. Домовилися?
— Ех, Богдане Даниловичу, позбавили мене такого задоволення. Я ж так мріяв доповісти про все особисто! Тим більше — в тих папірцях, що лежать перед вами, є інформація про наших давніх знайомих. Хіба ви не знаєте, що іноді підлеглим треба давати можливість реалізовувати їхні марнославні природні здібності? Ви ж так можете вбити будь-які бажання здорової конкуренції і задоволення егоїстичних природних інстинктів.
— Знаю я твої природні інстинкти.
— На що ви, пане полковнику, натякаєте?