— Не хвилюйся, «их еще єсть у меня». Але зараз скажу головне: я сюди найближчим часом не повернуся. У мене є де сховатися. Ти ж не думаєш, що я, готуючись до таких серйозних вчинків, не подбав про місце, де можна зачаїтися й перечекати негоду.
— Навпаки, впевнений, що саме так ти й учинив. До речі, не тільки ти такий розумний. Я теж хлопець припасливий.
— Молодець. Але з цього виходить — ти не впевнений, що плани, про які ми в загальних рисах говорили, здійсняться?
— Усе може бути, Петре, все може бути…
Довелося проїхати весь Київ у західному напрямку, доки не потрапили на Житомирську трасу. Хвилин за тридцять звернули в ліс, а потім — у невеличке село Рудяки.
— Авто лишаймо тут, а самі пройдемося пішки, — сказав Крюк.
— Зрозуміло. І часто ти тут буваєш? — запитав Зорій, зовсім не сподіваючись на правдиву відповідь.
— Ні, не часто. Тут живе однокласниця моєї мами, стара як світ баба Секлета. Усі в цьому селі думають, що я її син, і співчувають їй, що так рідко буваю в гостях. Усі знають, що я ніколи у неї не ночую — якийсь начальничок і маю багато
роботи. Але ще ніхто з чужих жодного разу не цікавився моєю особою. І це поки що мене влаштовує.
— Справді, у цьому раю можна й назавжди поселитися, — оглядаючись навкруги, зазначив Зорій. — От чому в цій красі не жити, га? Пруться наші недорослі до столиці, туляться в гуртожитках, у кутках, десятиліттями чекають на квартиру, в тих умовах виростають їхні діти, і вважається, що це вони живуть. А старі батьки доживають віку в самоті, тузі й весь час очікують: може, у чад виникне бажання проїхатися у вихідний день, щоб поласувати маминими пиріжечками або татковими грушками?
— А мені здається, що якби була жива моя мама, я б сів біля неї, взяв би за руку — і ніколи не відпускав. Що маємо — не бережемо, коли втрачаємо — плачемо.
Вони дійшли до невеличкої дерев’яної хатки з красивими різьбленими, хоч і старенькими віконницями, побіленими крейдою стінами та бляшаним дахом. Наче відчуваючи прихід гостей, у двір з помешкання вийшла старенька бабуся.
— Я ж знала, що ти сьогодні будеш! — якось чудернацьки прицмокуючи, сказала баба Секлета. — Ото й не вір снам.
— Здрастуйте, мамо Секлето, — дивно привітався Крюк. — І що ж вам сьогодні вночі снилося?
— Та, не важливо. Головне — що сон у руку. А хто ж це з тобою такий молодий і гарний?
— Богдан. Добрий день, тітко Секлето, — Зорій підійшов ближче до старенької.
— Ось і добре, що приїхали. Погостюйте хоч кілька днів, а то я кожного разу, як прощаюся, то вже думаю — і навіки.
— Та що ви таке говорите, мамо Секлето. Живіть, помагай Боже, ще довго. Ви ж у мене одна-єдина рідна душа, що залишилася на цьому світі.
— У мене й обід готовий. Я ж кажу — знала, що приїдеш. Проходьте до хати, — старенька першою піднялася східцями й зникла в сінях. За нею поспішив і Крюк.
Зорій, зійшовши на першу сходинку, зупинився, а потім і сів на дерев’яний ґанок. Йому враз стало млосно, горло здавив спазм, і запаморочилося в голові. Ґанок на чотири сходинки був точно такий, як у їхньому будинку в селі, де він народив
ebooksa