«Якась цікава людина цей Богдан. Хоча який він для мене Богдан? Може, Богдан Іванович або Богдан Дмитрович. Наче й говорить банальні слова, не нахабніє, хоч і нав’язується зі своїм знайомством. Та й у «женихи» явно не набивається — неозброєним оком видно, що підтоптаний уже. Сам чудово це розуміє».
Але чому ж тоді Олена його відразу не відшила? Хоча, напевно, вона так не вміє. Як це, людина до тебе звертається — ввічливо, по-доброму, а ти їй: «Та йди…» Ні, Олена так не може. Не те виховання. А чому ж тоді цей дядько не виходить з голови? І обличчя чітко не запам’яталося, і слова не всі, що говорив, а от голос…
«Тьху ти, дідько! Усе, досить! Розбирати продукти, їсти — і вчитися. Останній курс — річ серйозна».
Богдан Данилович ще кілька днів після зустрічі з Любою в Києві, а особливо після їхнього спілкування в лісі в Кончі-Заспі ходив заклопотаний. Згадував розмову, аналізував те, що говорив сам і що говорила Люба. Врешті-решт Богдан Данилович дійшов висновку: те, про що думав і мріяв усе життя, минуло, змінилося і ставлення до його вічної любові.
Зорій не раз у ці дні також згадував дівчину, з якою випадково познайомився в магазині, не раз брав мобільний телефон, щоб зателефонувати їй, але не наважувався. Що він їй скаже? І взагалі — чого він від неї хоче? Дівчина як дівчина — симпатична, здається, скромна. Молода. Та ні — ще зовсім юна. Тим більше…
І все ж за тиждень Богдан Данилович набрав номер Олениного телефону і, привітавшись, просто запропонував зустрітися. Дівчина одразу погодилася, навіть не запитавши, хоч би для годиться, навіщо зустрічатися і що вони робитимуть.
Зорій ішов на зустріч, як на перше побачення. Хвилювався, прокручував у пам’яті, що скаже, куди запропонує піти. Аж ось і Майдан Незалежності, консерваторія, каскадні фонтани. Богдан Данилович побачив Олену ще здалеку, прискорив ходу.
— Оленко, вибачте, що прийшов пізніше. Але, здається, я не запізнився?
— Ні-ні, — дівчина зашарілася. — Це просто я тут гуляла. Люблю ці місця. Хоч би скільки ходила Хрещатиком, Майданом — усе мені здається, що я тут уперше. Якась особлива аура цих історичних місць притягує, сприяє особливому думанню, і взагалі… щось я не те мелю, — Олена ще більше знітилася.
— Не лише поділяю ваші враження, а, більше того, іноді відчуваю таку потребу походити тут, посидіти на лавочці, помріяти, подумати, що іноді серед буденного робочого дня кидаю все і приходжу сюди. Божественне місце.
— Мене якби хтось із знайомих побачив тут у той час, як я думаю про одну річ, то взяв би на кпини. Бо маю тоді завжди ідіотський вигляд.
— А популярніше, по суті можна роз’яснити для тугодумів? — Богдан Данилович поводився, як юнак, що невміло, але натхненно заграє до малознайомої дівчини.
— Бо я, коли потрапляю на Майдан, завжди усміхаюся. Чомусь згадую слова Павла Григоровича Тичини: «На майдані коло церкви революція іде…»
— «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» — закінчив відому фразу Зорій. — Ото таке викладання було й у нас у школі. Павло Тичина запам’ятався нам тільки як автор віршів-агіток. А насправді він лірик. У нього ж є такі чудові твори про кохання, про українську природу. До речі, слово «майдан» означає не лише велику центральну площу.
— А що ж іще, цікаво знати?
— Майдан — це ще й смолокурня. Тобто місце, де колись варили смолу у великих казанах.
— То, може, використати майдан в архаїчному значенні? — Олена засміялася.
— Тобто натопити смоли у великому казані й покидати туди всіх правителів, що на тих-таки майданах наплели людям купу різних солодких обіцянок. Нехай із того казана востаннє подивляться на народ і зрозуміють перед смертю, що накоїли.
— Ого, жорстоко! — Олена сказала це напівжартома, але вже не сміючись.
ebooksa