Зорій заскочив до бібліотеки. Будинок горів, стугоніло полум’я, яке ось-ось уже лизатиме книжки. Вони були нові, дорогі. Це — не букіністика. Він узяв одну, вона виявилася нерозкриваною. Її ніхто ніколи не читав і ніколи б не прочитав.
Богдан Данилович чув, як натовп наближався до бібліотеки. Йому шкода було книжок. Саме книжок. На столі стояв телефон, який зненацька задзвонив — різко й голосно. Зорію не хотілося підходити. Це був не його телефон, це не його бібліотека, не його будинок. Це все було не його. Тоді чому ж він тут? Що він тут робить?
А телефон аж розривався. Ні, таки треба взяти слухавку. Богдана Даниловича водночас щось і тягнуло до телефону, і не пускало. І все ж Зорій вирішив підійти. Але тільки-но рипнувся — не зміг. Іззаду хтось його тримав. Міцно-міцно.
Телефон, здавалося, розжариться, розпечеться й вибухне. Полковник рвонувся і… прокинувся.
Сонце ось-ось мало зайти, але зараз гріло так, що, мабуть, від спеки Зорій і прокинувся. А може, й від того жаху, що йому щойно наснився. Богдан Данилович понишпорив у кишенях — золоті вироби на місці. Добрався до свого автомобіля, заліз у салон, вставив ключ запалювання й різко повернув його.
Вечір сюрпризів
— Не така й складна справа, але при нинішніх стосунках і підозрах наших московських візаві дістати таку дещицю, як перелік щасливчиків, котрим вдалося взяти путівки в один з найкращих санаторіїв Криму, не так-то просто, — підполковник Яруга поклав на стіл перед Зорієм кілька аркушів. — Список на цей і наступний місяці. Як кажуть, можливі зміни.
Богдан Данилович ковзнув поглядом по аркушах і зупинився на якомусь прізвищі. Кілька секунд читав, потім відклав папери.
— Якби все так було просто, дорогий мій Вікторе Миколайовичу, то я б дав вказівку зробити це Гені, водію. Але одне мене радує: в цьому списку є те, точніше той, хто потрібен. Недарма я підняв усіх своїх корешів по вишці, які зараз працюють на спецслужби Росії, зокрема у Москві. Вони, самі того не підозрюючи, дали мені наводку на дуже цінну людину, яка може бути нам вельми корисною. Стаю, дорогий мій друже, на дуже небезпечну стезю: не виключено, що доведеться згадати молодість…
— Зрозуміло, — Яруга хитро усміхнувся, — не виключається вимушений ля мур. Я теж звернув увагу на одне цікаве прізвище в тому списку. Значить, як бубнових збивати, так Яруга, а як виконувати «ду-у-же складне оперативне завдання», під час якого можливе обов’язкове охмурення молодої особи, так це пан полковник. А що робити — така важка доля начальства.
— Ой, уже й позаздрив! — Зорій поклав список у сейф. — У тебе ще попереду стільки таких завдань, аби твоє здоров’я!
— Так то воно так, тільки трі-і-шечки не так, — процитував класика Яруга.
Задзвонив телефон, Зорій узяв слухавку і, почувши знайомий голос, показав підполковникові жестом, що, мовляв, розмову закінчено. Яруга вийшов.
— Я дещо здивований, що ви, Богдане Даниловичу, взяли слухавку. Це ж ваш давній робочий номер, який мені колись доводилося частенько набирати. Я ж мобільного вашого не знаю. Дай, думаю, наберу: а що, як ви працюєте в тому самому кабінеті?
— Привіт, Сашко! — Зорій не знав, радіти йому чи тривожитися. Відтоді ж, як Теслю визволили з полону, полковник жодного разу не згадав про письменника. — Кабінет той самий, але проблеми інші. Радий тебе чути. Як ти там? Сподіваюся, все гаразд?
— Більше ніж, Богдане Даниловичу, — бадьоро відповів Тесля. — Не буду вдаватися в подробиці, надіюся, що розповім усе, коли зустрінемось. У мене є пропозиція: чи не змогли б ви приїхати сьогодні увечері до мене додому?
— До тебе додому? — перепитав Зорій, наче не зовсім розібрав, що сказав Тесля.
ebooksa