Чи стане моїх капіталів, щоб у разі чого забезпечити собі спокійне життя за кордоном? І чи знайдеться хоч одна з держав, яка б наважилася мене прийняти в статусі біженця, якщо це бидло, що називає себе народом, остаточно здуріє?
Завтра мені треба буде щось пояснювати цьому народу. Преса, телекамери… Що я скажу?»
Президент заплющив очі. Він виснажився. Важко йому думати, важко. Треба заснути. Ранок мудріший від вечора…
А що, справді, може сказати людям Президент держави, якого давно вже таким не вважає більшість її громадян? Закличе до миру і злагоди, як він завжди робить, коли не знає, що сказати? Розпишеться у своїй неспроможності? Розповість, як за роки його одноосібного правління він створив ситуацію, коли країну поставлено на межу громадянської війни? Щоправда, хто з ким воюватиме, коли, здається, всі єдиної думки: саме він, Президент, привів Україну до ганебного стовпа, до ганебного роздоріжжя, за якими можлива перспектива жебрацтва й бідності на десяток років. А далі — ціле покоління українців проклинатиме його за дволикість, брехню, здирництво, потурання його опричникам-прокурорам, хабарникам-суддям. Десятиліттями в його бік лунатиме українське національне «Ганьба!» як найбільш м’яке визначення його багаторічного злочинного керування. Палатимуть вогнища з його брехливих книжок, які за нього хтось написав. Це — фінал і фініш будь-якого деспота, узурпатора, тупого правителя.
Єдине, за що Президентові можна буде подякувати, так це за те, що своїми діями він з бидла, з овець і баранів зробив НАРОД! Якого вже не загнати до ярма ні пряником, ні батогом. Народ, який ще хоч і вірить іноді месіям та іншим брехунам, але вже починає сумніватися наперед і чекає на свій слушний час. Хоч би в який колір одягнулися завтра вулиці, скоро він буде на всіх один — це колір боротьби й непокори, правди й надії.
На екстрену нараду в заміський особняк Віктора Романовича Клютова прибули Микола Якович Назаров і Юрій Володимирович Бойченко. Усі втрьох, без помічників і охорони, розмістилися в літньому павільйоні: благо, надворі балує теплом весняне сонце, відчинені фрамуги величезних вікон забезпечують доступ свіжого повітря. На невеличкому низькому столику — лише мінеральна вода.
— Розпатякувати й жувати соплі не буду, — почав Клютов. — Розповім про останні події коротко. Операція, яку ми готували кілька місяців, провалилася. Я ще не знаю, кому за це дякувати, але об’єкт живий і здоровий, а причетні до
операції люди затримані й, схоже, не сьогодні-завтра розколються. Якщо вже не розкололися. До нас есбеушники з прокурорами не доберуться — організовано все так, що кілька ступенів захисту все-таки забезпечують нашу непричетність до операції. Але позиція голови СБУ може змінитися під тиском обставин, і він, як у більшості ситуацій, спробує перекласти відповідальність на голови інших. Тобто — на наші. Звичайно, якщо від самого початку він не вів подвійної гри, що зовсім не виняток.
— Вікторе Романовичу, — заметушився, сидячи на шкіряному дивані, Назаров, — хоч без подробиць: що трапилося?
— Граната, яку кинув виконавець, не вибухнула. Точніше, розірвалася, але не завдала шкоди нікому. Тобто виявилася несправною. Або, мабуть, її підмінили. А значить — про операцію знали не лише ті, кому це належало. Кагебня все-таки спрацювала. Недооцінили ми їх, недооцінили, — Клютов зіщулив очі.
— Може, нам на деякий час від гріха подалі чкурнути за кордон? — не втримався Бойченко. — Бо якщо Папа поворушить мозком, то може ще щось там собі навидумувати…
— От-от. Саме ти, Юрію, і чкурнеш, а ми залишимося тут. І не тому, що ми не боїмося, а тому, що груповий від’їзд викличе підозру. За кордон же, безперечно, треба їхати, щоб про всяк випадок хоч хтось зміг використати наші закордонні гроші для подальших потреб, у тому числі й для можливого нашого спасіння. Хто б не виявився потім у владі, ще ніхто не залишався байдужим до грошей. Можливо, не доведи Господи, будемо відкуповуватися, — Клютов перехрестився.
— Так, а що робити з тими, кого заарештували? — запитав Назаров.
— Треба терміново перервати ланцюжок. Той, хто безпосередньо кидав гранату, повинен покаятися перед Богом і спокутувати гріх. І ми йому в цьому допоможемо, — Клютов говорив рішучо і впевнено. — Я вже попросив тюремника, щоб прослідкував за безумовним виконанням заарештованим розпорядку дня.
Голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун був зовні спокійний і впевнений. Усі, які в цей час перебували у його кабінеті, знали, чому їх зібрали так терміново. І здогадувалися, чому нарада не розпочинається. Берун сидів у кріслі, покручувався сюди-туди й мовчав. Значить — когось чекали. Зважаючи на подію, яку передбачалось обговорити, в кабінеті голови ще не було полковника Зорія. Саме він зазвичай доповідає про події, пов’язані з розслідуванням терористичних актів, вибухів, погроз тощо.
Нарешті двері відчинилися й у кабінет зайшов Зорій. Він вибачився за запізнення й сів на вільне місце біля генерала Шершуна. Голова СБУ залишив робоче крісло й сів на стілець на чолі довгого столу, за яким зібралися члени колегії, начальники департаментів та деяких управлінь.
— Ви, мабуть, уже чули про хуліганську витівку студента Дмитра Гнилюка, яку той утнув під час відвідування шановним Президентом Івано-Франківського університету. Цей покидьок вирішив пожартувати й кинув у бік нашого Верховного головнокомандувача макет гранати Ф-1. Правда, від гучного вибуху Президент знепритомнів, але, слава Богу, він живий і здоровий. Цей випадок шуму й гаму наробив чимало, весь світ вирує, обговорює. Дехто злорадствує, більшість співчуває. Богдане Даниловичу, ви щойно повернулися з Франківська, — звернувся Берун до Зорія, — чи є вже якісь нові деталі цього інциденту?
— Так, я особисто разом зі слідчим Генпрокуратури допитав Гнилюка. Свідчення студента дають підставу для невтішних висновків.
ebooksa