Соло бунтівного полковника. Вершина

— Потім розповім. Я думаю, Остапенко й «Красунчик» — це ще не все. Знаючи американців, не виняток, що у них є не один подібний до цього проект. Наші місцеві «альпіністи» на кшталт Клютова поки що в програші — із Талимеризібою нічого не вийшло. Значить, щось моститимуть нове. Берун теж зазнав фіаско. Може, ще й до нас попроситься. Та нам із ним не по дорозі. Залишилося розкусити росіян. Але ті не наполягатимуть на своїй кандидатурі на найвищу посаду нашої держави, якщо побачать, що реальний претендент, хоч би від якого угруповання він був, буде лояльним до Росії. У них там своїх проблем стільки, що відкрито на конфронтацію не підуть. Хоча… Завтра мій перший робочий день після відпустки, прийду на роботу, наче нічого про кадрові зміни не знаю…

— Так ще ніхто нічого й не знає. Навіть Берун. У нас же в державі зараз як: вмикаєш телевізор, а звідти тобі — так, мовляв, і так, ти вже, товаришу чи пане такий-то, зовсім уже не такий-то.

— Ну ти й закрутив: «такий-то», «не такий-то». Краще скажи, як тут у Києві люди? Такий час, що все може змінитися навіть за кілька днів. У Криму — жах, повний «безпрєдєл». Обстановка така, що кинь сірника — і все вибухне к бісовій матері.

— Аналогічно. Люди ремствують, усе дорожчає, зарплати маленькі, роботи немає, чиновники знахабніли до того, що взагалі плюють на народ. І правда — не вистачає якоїсь іскри, щоб люди схопилися за вила.

— Не дай Бог. Не можна цього допустити. Постраждають невинні, а глитаї змиються у свої офшори та Швейцарії, дістань потім їх. Ми підемо іншим шляхом. Точніше — вже йдемо. І все поки що складається непогано.

— Я так розумію, що й у Крим ви з’їздили недарма? Я маю на увазі, крім того, що неслабо відпочили? — в очах Яруги знову заграли бісики.

— Вікторе! От ти не можеш, щоб не позаздрити товаришеві. У Ялті я виконував дуже відповідальне доручення, і, здається, дещо мені вдалося. Хоча довелося, звичайно, тяжко працювати…

— Я розумію: і вдень, і вночі, «нє щадя, так сказать, нє только живота»… І доручення ви виконували, вибачте, чиє?

— Та своє я виконував доручення, своє. Ну, так вийшло.

Ну — пощастило.

— Хоч нічогеньке «завдання» виявилася? Чи довелося йти супроти природи, змушуючи організм реагувати на негідний об’єкт?

— Ну, ти ж, Вітько, і цинік, — Зорій помовчав з хвилину, а потім замріяно додав, — «нічогеньке» — не те слово.

2

— Де ти пропала? Дзвоню-дзвоню — як у рейку. Тобі б давно треба придбати мобільний телефон. Ти, мабуть, єдина в Москві, у кого його немає.

У Алли, як завжди, сто слів на секунду. Кулемет, не баба.

— Відпочивала в Ялті. Треба ж коли-небудь подумати не лише про службу, — Настя зраділа дзвінку подруги. Вражень про відпочинок — валом, а поділитися ні з ким. Жінка все-таки, хоч і має специфічну роботу. — А мобілка у мене вже є. Можеш записати номер.

— Невже хтось подарував? — Алла записала продиктований номер.

— Ти вгадала.

— Усе, я зрозуміла. Увечері буду в тебе. Мене зараз паралізує від цікавості.

— Гаразд, чекаю.