І прощення іноді само собою приходило.
Так, пробачати Богдан Данилович Зорій умів. Він міг спілкуватися з кривдником, і за певний час стосунки могли відновитися до стану, в якому перебували до конфлікту. Але чи забував Богдан кривду зовсім? Чи прощав він ті муки, які йому довелося пережити, через які він страждав, які підточували його здоров’я, відгризали частинами його не таку вже й сильну плоть і душевну міць?
Ні, не забував. І по суті, до кінця не пробачав.
Чи робив він щось реально для того, щоб помститися, щоб зло, завдане йому, покарати? Окрім, звичайно, утопічних планів про відплату?
Ні, раніше майже ніколи не робив. Але здебільшого траплялося так (Богдан Данилович це помічав і констатував не раз), що кривдники за певний час були покарані якимось іншим чином. Без його участі хтось потрапляв у смішні, а хто й у трагічні ситуації, хтось помирав раптово наглою смертю, у когось руйнувалася кар’єра, хтось міг захворіти, хтось втрачав усе, заради чого жив, заради чого й робив ті підлоти, через які свого часу постраждав і Богдан Данилович.
І тоді Богдан Зорій, якого віруючим у Всевишнього можна було вважати лише умовно, починав замислюватися про Бога, про невідворотність відплати й покарання зла та про підтвердження його ж думки, що у всьому йому допомагає його янгол-охоронець, янгол-хранитель.
Коли Вікторові Романовичу Клютову зателефонували вірні люди з телеканалу, власником якого наполовину був він, і повідомили, що попри неузгодженість з керівними менеджерами каналу випускові редактори новин прийняли рішення показати у вечірніх випусках звернення інтелігенції до українського народу, досвідчений і тертий олігарх зрозумів — час настав. У пам’яті промайнули кадри подій, пов’язаних із процесами, що відбуваються у владі й навколо влади. Він згадав останні зустрічі з чиновниками, які ще вчора були всесильними, а нині теж десь ховаються й трясуться за свою шкуру.
Віктор Романович не рятуватиме інших. Йому начхати на подільників, що зараз і далі варять бабло, мабуть, і не підозрюючи, що наближається їхній повний п…ць.
Віктор Романович Клютов дасть дьору. У нього для цього все готове. Документи на інше ім’я лежать у кишені, валютні рахунки вже давно за кордоном, місцеві активи завжди були зареєстровані на підставних осіб. Тут, у цій грьобаній вошивій Україні його нічого не тримає. Усе, що міг, він вичавив із неї, не вклавши в її розвиток ні копійки. Може, сім’я? Ні, сім’ї у нього вже давно немає: дружина, донька, брати-сестри стали йому чужими, спілкувався з ними Віктор Романович суто формально, не маючи до них жодних родинних почуттів.
Літак, що понесе Клютова до іншого, щасливого й ситого життя, відлітає завтра о сьомій ранку. Необхідно згаяти сьогоднішній вечір, жодним кроком, жодним порухом, жодним телефонним дзвінком не спровокувавши щось незвичайне, що могло б завадити реалізації його плану. Плану втечі.
Клютов розвалився на широкому шкіряному дивані, увімкнув телевізор. На його каналі показували якусь рекламну лабуду, і Віктор Романович почав довільно натискати кнопки пульта. Коли це на екрані — обличчя його, Клютова, і його ж таки голос: «…прекрасний парок, тепер можна й про справи поговорити».
Картинка в телевізорі показувала приміщення, в якому кілька вкутаних простирадлами чоловіків за дерев’яним столом пили з великих бокалів якусь темно-коричневу рідину. Клютов пізнав Назарова й Бойченка, що сиділи поруч з ним за столом. Почав говорити Бойченко:
«…коли нам стало відомо через своїх людей у цій організації, так би мовити, «з надання допомоги органам», про те, що вони намагаються закупити в Італії та в інших країнах спеціальну техніку для негласного контролю, ми й вирішили прибрати всю групу гебістів до своїх рук. Вони, звичайно, бундючилися, намагалися диктувати нам свої умови, але гроші зробили свою справу. Зараз ця група цілком під нашим контролем.
Як з’ясувалось уже пізніше з приватних розмов, мета створення їхньої організації — привести до влади свою людину, бажано б колишнього кадебешника. Ну, ми їм, звичайно ж, пообіцяли, що в разі перемоги на наступних президентських виборах нашої людини найсолідніші з них займуть впливові посади у виконавчій структурі влади або стануть депутатами Верховної Ради. Як і слід було чекати, генерали повелися на наші обіцянки. Єдине, що їх нині найбільше турбує, то це те, щоб ніхто не дізнався про наші спільні контакти. Для них ми хто? Олігархи, глитаї. Грошики брати у нас — це за щастя. А ось публічно спілкуватися — ні, ви що, це ж бандити, як можна?!»
Клютов одразу ж згадав цю розмову, зустріч у маєтку Назарова, коли вони збиралися з іншими солідними людьми, щоб спланувати внесення коректив у політичні розклади у вищих ешелонах української влади.
«…Ми, звичайно, дали їм чималі гроші на закупівлю солідної апаратури, — мовив з екрана Бойченко. — Тепер уже наші технарі нею обснували весь Київ, усю Україну. Прослуховується і пишеться на цифру все і вся. Ми ведемо тотальне спостереження за всіма нашими суперниками й ворогами, у тому числі — за правоохоронними органами. Благо — всю систему есбеушну, та й міліцейську ці хлопці знають, як свої п’ять пальців. Нам потрапляє дуже цікава інформація, зокрема й про Президента…»
Значить, Назаров, гнида, все-таки записував усі наші розмови. «Ні, нічого особливого, Боже збав, тільки для своєї безпеки, ля-ля-ля». Падло, наволоч, маланець недообрізаний…
Ні, до завтрашнього ранку я у своїх хоромах не доживу. Треба негайно линяти. Раз уже телевізійники, яким і пукнуть западло без баксів, пішли на такі кроки, значить, ці шакали, ці стерв’ятники відчувають мертвеччину. Не дочекаються! Якщо врахувати, що сьогодні ввечері по ящику ще й крутитимуть якісь звернення до народу, то вранці з Києва вибратися, напевне, буде проблематично.
Клютов підвівся, перевірив ще раз кишені, порився у великому напівпорожньому шкіряному портфелі, ще наостанок озирнув кімнату, вийшов і зачинив за собою важкі металеві двері.
ebooksa