Соло бунтівного полковника. Вершина

Генерал Остапенко швидкою ходою зайшов до залу, кинув суворий погляд на присутніх, сказав:

— Добрий день, — і сів у центрі за великим столом президії. Усі попередники Остапенка, намагаючись показати демократизм і колегіальність у прийнятті відповідальних рішень, запрошували зайняти місця біля себе трьох-чотирьох членів колегії, переважно — заступників голови. Остапенко не запросив нікого.

— Колеги, — почав суворо, — наш Президент доручив мені очолити Службу у непрості часи. У країні економічна нестабільність, корупція роз’їла всі ланки державного механізму. Деталізувати ситуацію не буду — ви всі це знаєте й розумієте. Для наведення порядку в країні Президент змінює кадри, вводить у державні структури нових людей, з новим баченням, з новими ідеями і так далі. Сьогодні я зібрав вас, щоб налаштувати на серйозну роботу. Зараз обговорення не буде, але прошу надати мені до кінця цього тижня конкретні пропозиції щодо вдосконалення роботи, кожного на своїй ділянці. Запитання є? — Остапенко підвівся. Це означало, що запитань жодних немає й бути не може.

— Є запитання, пане тимчасовий виконувач обов’язків голови Служби безпеки України, — чітко й голосно, як вибух, прозвучали слова начальника управління боротьби з тероризмом полковника Зорія.

— Що там ще за питання? — роздратовано кинув Остапенко, але все ж сів на місце.

— Шановний Мироне Валентиновичу, а до вас, часом, не потрапляла інформація нашого агента, що працює в одному з розвідувальних органів Сполучених Штатів Америки, про те, що у нас, тобто в СБУ, завівся «кріт»?

— Що ви таке мелете? — ще зліше сказав Остапенко. — Детективів начиталися чи зранку вже прийняли?

— Мене вже вдруге інформує про це мій колишній агент, з яким я підтримую лише дружні стосунки, бо він, як то кажуть, уже не при ділах. Але до нього ще іноді доходить цікава інформація, якою він ділиться зі мною, використовуючи фактично законсервований канал зв’язку. Я запитав у наших контррозвідників — вони кажуть, що такої інформації не отримували. Якщо вони просто, так би мовити, «зберігають таємницю слідства», то Бог з ними, а якщо її, ту інформацію, хтось приховує?

— На що ви натякаєте, пане Зорій? — тепер уже спокійно запитав Остапенко.

— Ні на що я не натякаю. Просто з’ясовую, заради державної справи: а вона, та інформація, бува, не загубилася десь серед інших паперів? Може, й у вас лежить межи сотень донесень і шифровок? — Зорій нарочито говорив іронічно, щоб викликати гнів виконувача обов’язків голови.

— Ні, пане полковнику, — підкреслено увічливо і спокійно відповів Остапенко, — у мене документи не валяються. Тим більше — такі важливі. Можливо, ваш колишній, як ви зволили висловитися, «не при ділах», агент і справді таким є? Попрощайтеся з ним і не порушуйте чинних наказів. Ви ж знаєте, як треба будувати взаємини з агентами? Тож не дратуйте нашу «внутрішню безпеку». Вона після вашого спічу тепер мусить зайнятися цією справою.

— Чиєю справою, Мироне Валентиновичу? Вашою чи моєю? — ішов ва-банк Зорій.

— Нараду закінчено. Усі вільні. І ви теж, Зорій, поки що вільні, — на обличчі Остапенка не здригнувся жоден м’яз. — І ще: я вам — не Берун, який терпів ваші витівки. Ще один такий прояв ентузіазму — і нам доведеться розлучитися.

— Думаю, ми це з вами зробимо значно швидше, ніж ви собі уявляєте, пане тимчасовий виконувач обов’язків голови Служби безпеки України, — зробивши наголос на слові «тимчасовий», крикнув Зорій услід Остапенку, що вже виходив із залу.

Богдан Данилович ризикував. Але цей ризик — спланований. А наслідком поведінки Зорія — публічно-нахабної, з викликом — мали бути швидкі й неминучі дії Остапенка, за яким у кілька пар очей і вух слідкували цілодобово люди Яруги. Зорій і його команда були готові до будь-яких кроків т. в. о. голови СБУ.

Але, як виявилося, Остапенко, він же «Тлумач», він же «Чичерін» недарма пройшов серйозну підготовку — і професійну, й агентурну, і життєву.

2

Після загальної наради в лісі у військовому наметі Зорій протягом доби зустрічався з кожним із «змовників» окремо ще по кілька разів. Він давав указівки, корегував раніше дані доручення й накази, уточнював позицію кожного з елементів механізму, який мав буквально за лічені години почати свій історичний рух.

Яруга контролював Остапенка, Шершун проводив роботу серед вищого офіцерства Служби, Ухаль здійснював останні приготування до операції із захоплення нарколабораторії Назарова й арешту інших наркобаронів, зокрема Бойченка та Клютова, Петро Симко готував нормальних хлопців з карного розшуку до акції «міліція з народом».

Найвідповідальніше завдання випало на долю Петра Крюка. Дібрані ним колишні бійці «Альфи», згрупувавшись у невеличний, але боєздатний озброєний загін, чекали команди на захоплення, а потім і на фізичну охорону кількох кабінетів у будинку на Грушевського, з якого планувалося передати звернення керівника нового уряду до українського народу й до всього світу.