Сьогодні, після незвичного засідання колегії СБУ, прогулюючись вулицею Золотоворітською, обговорюючи деталі майбутніх дій, Зорій і Крюк вийшли до Оперного театру. Вони знали, що Крюка вже ніхто не шукає, справи про побиття олігархів от-от мають закрити, тому приятелі не тривожилися за безпеку спецназівця.
— Давай присядемо ось тут, на лавочці біля цього видатного чоловіка, — кивнувши в бік пам’ятника композиторові Миколі Лисенку, сказав Зорій. — Ти коли востаннє в опері був?
— Не пам’ятаю такого факту в своєму житті.
— А як же Отелло з Дездемоною, підступним Яго і мораллю про ревнощі й помсту?
— Богдане, не дави інтелектом на практичний хлопський розум, бо почну тему про нескінченність Усесвіту, — Крюк перевів розмову на інше, відчуваючи, що тема про оперних героїв — не його коник.
Приятелі всілися на лавочку біля пам’ятника. По Володимирській рухалася маса автомобілів, тротуарами кудись поспішав київський люд. Нікому не було діла до двох немолодих дядьків, що мирно розглядали пам’ятник і про щось своє говорили.
— Ти знаєш, чому я одразу ж на нашій першій зустрічі після твоєї втечі від Назарова відчув, що в нас з тобою багато спільного? — Зорій закинув ногу на ногу й майже розлігся на зручній лавці. — У характерах, в подіях нашого життя, в розумінні справедливості. Але найбільше мене вразила твоя розповідь про причину, з якої почалися всі твої так звані «терористичні акти» проти Назарова, Бойченка, Клютова. Ти розповів про жагу помсти, яку плекав з дитинства, а я слухав і насилу стримувався, щоб не крикнути: «У мене те саме, я теж сплю і бачу відплату за приниження, несправедливість, мене роздирає це відчуття образи на весь білий світ. Я тоді, під час наших бесід, справді насилу стримувався, щоб не роз
повісти тобі, як починав вибудовувати плани помсти — помсти не комусь, а за щось. І лише згодом зрозумів, що в мене з кожним роком прокидається нове почуття, яке поступово змінювало почуття помсти. Це почуття справедливості. Воно хоч і слабше за помсту, але значно шляхетніше й цінніше. І я радий, що в мене вистачило кебети базувати всі мої дії саме навколо справедливості, а не задоволення почуття помсти. Хоча, якщо ти готовий вислухати мої аргументи, можу повідати свою не лише теорію помсти, а й історію мого внутрішнього пояснення самому собі цієї теорії. У мені ж усе життя боролися два «я»: одне — зговірливе, толерантне, іноді боягузливе, друге — настирне, агресивне, нахабне й безстрашне…
— Хоч ти мене й переконував у хибності моїх намірів і вчинків щодо справедливої помсти певним особам, — перебив Зорія Крюк, — я люб’язно погоджуся вислухати тебе і навіть упевнений, що мені це буде цікаво й корисно.
Зорій і Крюк знали, що, можливо, вони сидять ось так спокійно востаннє, що завтра їх може вже не бути серед живих.
Вони розуміли, що завтра спокійне життя і он тих людей, що кудись поспішають, може обернутися на хаос, кошмар, пекло.
Але і їм, цим двом чоловікам, що мирно собі бесідують, треба перед завтрашнім днем хоч годинку передихнути.
— …Зигмунд Фрейд, певне, помилявся, стверджуючи, що головною мотивацією вчинків людини є секс, — Зорій за звичкою примружив очі. — Можна погодитися: значною мірою це відповідає реальному стану речей. Більше того — підтверджено багатовіковою практикою.
Але ж є більш потужні мотиви поведінки гомо сапієнс. Наприклад, заздрість ближньому. Це стосується бізнесу, таланту, красивої дружини, шикарного авто чи вихованих і розумних, не як у вас, дітей. Усе це спочатку дратує, потім змушує замислитися, а врешті — спонукає до дій.
Це лише якась там заздрість. А коли тобі не просто боляче наступили на мозоль, не тільки сплюндрували честь і гідність, не лише принизили і змусили плазувати, а знищили все те, ради чого ти жив, чому присвятив усе своє життя, що було для тебе найсвітлішим, наймилішим, найдорожчим. Розчавили найсвятіше — наступили на горло
пісні, яку співав ти у найщасливіші свої миттєвості, забрали те, без чого жити несила.
Ось тоді на світ Божий з-під тебе, поза твоєю волею і твоїм бажанням, незалежно від твоїх уподобань, віку, нахилів і чеснот, освіти й виховання, — за межею будь-якого осмислення й пояснення вилазить, виповзає таке собі паршиве, гниленьке, зморшкувате й плюгавеньке, але разом із тим потужне, всесильне, всепереможне почуття, яке нічим не придушити, не приспати, не замінити, не обманути й не улестити.
Це почуття — помста.
Спробуй забути незрозумілу, здавалося б, безпідставну й нічим не виправдану, але таку болючу зраду твоєї першої і, може, останньої любові. Забудь остракізм недолугого начальника на твоїй першій серйозній роботі, що спричинило зміну на сто вісімдесят градусів усіх твоїх життєвих планів і, може, відібрало в тебе найголовніше — можливість реалізувати талант саме в тій галузі діяльності, яка просто «сродна» твоєму єству, твоєму характеру, твоїм природним задаткам. Не звертай уваги на скепсис власних дітей щодо мобілізації всіх твоїх можливостей заради їхнього благополуччя, облаштованості й ситості. Викресли з пам’яті картину, яка роками гнітить тебе, стоїть перед очима, хоч би де ти був, хоч би що робив — коли твоя дружина підхоплюється злякано з вашого ж таки подружнього ложа, підсвідомо стягуючи простирадло з оголеного й не менш переляканого мужика, який виявляється твоїм близьким другом.
Яке все-таки це солодке почуття — помста! Ти стільки пережив, щоб нарешті відчути його незрівнянний смак! Колись давно-давно тебе образили. Тебе принизили. Тебе майже знищили. Ти не чекав цього приниження. Тобі було боляче. Ой, як боляче! Здавалося, життя добігло краю, ось-ось шлях твій земний скінчиться, бо не можна пережити того, що зробили з тобою. Знехтували твоїм его, розтоптали гордість і гідність. Ти вважав себе поважною людиною. Хоч для когось, хоч для небагатьох. Ти вважав себе кимось… У тебе був свій коник, козир, яких не було в інших. Ти думав — тебе любили, поважали, прислухалися до твоєї думки. Як же це все зненацька одного дня перевернулося? Розчавлено, стерто твоє «Я». Так, тебе знищили: до мізинця, до волосинки, до останньої сльози.
ebooksa