Соло бунтівного полковника. Вершина

Людмила Коробкова. Чорнорота, але одна з небагатьох справді талановитих. Колись була принциповою, боролася, не боялась, потім її купили соціалісти, а потім ліберали… Попри заангажованість, Коробкова готує цікаві й оригінальні статті, які з задоволенням беруть редактори видань і читає публіка.

Валентина Кошникова. Красива, нахабна, розумна, сексапільна, для досягнення мети не гребує інтимом, спить тільки з потрібними людьми (з влади, бізнесу, політики, якщо треба — й з бандюками).

Віктор Портянников. Розумний, інтелектуал, хитрий, показує, що правдивий і прямий, хоча всі знають, що має задню думку. Має широкі зв’язки в політикумі (України і Росії), був головним редактором газети, не помирився з власником (хотів самочинно розпоряджатися грошима) та й політику редакторську хотів вести незалежну. А так не буває.

Семен Кичінін. Головний редактор однієї з найбільших в Україні бульварної газети. Весь час треться біля влади. Завдяки чорним піар-технологіям і зв’язкам з провідною бізнес-партією розвалив не одну конкуруючу газету, в зв’язку з чим має дуже сумнівну репутацію, хоча несе себе надто високо. Кичінін знає майже все, що про нього говорять інші журналісти, бо фактично на кожного, хто хоч раз із ним спілкувався, він веде досьє, засилає до недоброзичливців свою «агентуру», декого прослуховує, за окремими організовує спостереження. А про нього говорять, що він працює на російські спецслужби. Коли потрапив у опалу один із його найвпливовіших покровителів, Кичінін спробував здати з потрухами своїх недавніх союзників. Але це йому не вдається, і він тікає спочатку в Європу, а потім до Америки. Зараз він повернувся в Україну і намагається знову поновити свої позиції та вплив на медіапростір.

Саме на цих осіб джерело радить звернути увагу. Вся інша братія не варта уваги — дрібнота.

Клара

От усі вони так, ці журналісти. Кожний лише себе вважає талановитим, принциповим і безкомпромісним. Решта — продажні нездари і дрібнота. Навіть «Клара», яку він довго вивчав і яка, здається, створює враження порядної й більш-менш об’єктивної людини, не втрималася від безапеляційних характеристик, хоча Богдан Данилович може з нею й погодитися.

Він особисто знає людей, про яких повідомляє «Клара», і тут вона має рацію. Утім, з нею ще треба працювати й працювати.

Бо це удома можна собі дозволити вільні інтерпретації, а там, куди Зорій готує агента, такі вільності можуть погано закінчитися.

«Клару» Богдан Данилович запримітив, коли та ще навчалася і» університеті на факультеті журналістики. Будучи студенткою третього курсу, вона вже друкувалася в кількох столичних виданнях, активно брала участь у тусовках «гуманітарної» молоді, навіть виступала в ролі експерта на одному з політичних телевізійних ток-шоу. Таких талановитих і перспективних молодих людей Богдан Данилович брав на олівець, стежив за їхнім зростанням і повсякденною діяльністю.

Але не лише він помітив талановиту дівчину. Як стало відомо з надійних оперативних джерел, навколо журналістки почав крутитися кореспондент однієї західноєвропейської радіостанції Михайло Ціммерман, щодо якого були достовірні дані про його належність до іноземної спецслужби. Це означало, що рано чи пізно на здібну й активну журналістку вийдуть закордонні колеги Зорія і спробують її завербувати. Кращої ситуації для агентурної підстави годі й шукати. Тому Богдан Данилович активізував свої дії, після чого в картотеці агентури СБУ з’явився агент «Клара».

4

Із журналістом Олександром Ліченком — кореспондентом газети «Бульварні світлини», досвідченим журналюгою — Богдан Данилович зустрівся, як завжди, в кафе «Скляшка», що на розі вулиць Володимирської й Ірининської. Вони нерідко чаркували разом, іноді Зорій просив Олександра підготувати так звану «заказуху» або посприяти її опублікуванню. Богдан Данилович давав журналісту необхідні матеріали, деколи підготовлені в Службі безпеки власними спеціалістами й готові до публікації, а той тільки ставив під статтею своє прізвище.

Ліченко був нормальним мужиком, і лише реальна українська дійсність спаскудила його. Олександр почав брати

від усіх, не зважаючи на принципи, політичні уподобання, мораль. Тобто не гребував нічим. Його життєвим кредо став вислів відомого римського імператора Веспасіана «гроші не пахнуть».

Попри моральне «підгнивання», Ліченко ніколи не підводив і не здавав Богдана. Про їхні стосунки журналісти знали, як про «офіційні». Ліченко брав участь у прес-конференціях, що організовував спочатку Центр громадських зв’язків КДБ УРСР у 1991 році, тобто на світанку свого існування, а потім і прес-центр Служби безпеки вже незалежної України. Богдан Данилович іноді «зливав» Сашкові «таємну» інформацію або принаймні «ексклюзивну». Такою «дружбою» свого журналіста з одним із найавторитетніших керівних співробітників СБУ був задоволений головний редактор «Бульварних світлин», у якого Ліченко мав авторитет. Гонорари у Сашка були найвищі в редакції, що не раз ставало причиною заздрощів колег, які лабузнилися до Сашка, а позаочі перемивали йому кісточки. Ліченко це знав, але йому все було по цимбалах. Він з кожним роком гладшав, ставав дедалі більш респектабельним. У нього з’явилося пузце, взялися сріблом скроні. Ліченко уже побудував під Києвом великий будинок, ціна якого значно перевершувала його офіційний заробіток. Але в той час в Україні ніхто на це не звертав уваги, та не звертає й нині.

Саме із Сашком Ліченком Богдан Данилович вирішив обговорити питання, пов’язані з піаром, підвищенням рейтингу СБУ тощо. Зорій мав кілька цілей. Якщо акція вдасться, то імідж Служби дещо підвищиться. Якщо ні, то все можна списати на непорядність Сашка та його начебто недостатній професіоналізм. Можна було б залучити до акції тямущих журналістів із солідних аналітичних видань, таких, наприклад, як «Підсумки тижня», але там — специфічний народ, з яким не так просто знаходити спільну мову. Можна, звичайно, але морочитися треба довше. Кожен журналіст має свою ціну і точку продажності. Богданові займатися цими нюансами нині було ніколи. У нього є інші завдання.

— О, преса — джерело постійних наших прикростей! — замість вітання бадьоро випалив Зорій відомий вислів Джо Ле Карре.

Богдан Данилович і Ліченко обнялися. Хто й коли започаткував цей не дуже зрозумілий з погляду чоловічої етики звичай, Зорій не знав. Але іноді полковникові гидко було спостерігати, як солідні дядьки, зустрічаючись, не лише обіймаються, а й цілуються мало не взасос. Так робили не тільки друзі й приятелі Богдана, а й депутати у Верховній Раді та дрібніших радах, міністри, чиновники всіх рангів і мастей. Мавпувала й інша дрібнота. Коротше, вся чиновницька Україна обнімалася, цілувалася, слинилася.

— Де це ти пропадав? Мабуть, мандрував по всіх усюдах, занотовував незвичні епізоди з життя народів світу, щоб потім приголомшити нас, невиїзних, якоюсь дивиною?