— Ну, а все-таки: якщо наші нерозумні політики доведуть до цього, як бути? Чи ж наважаться наші одноплемінники, яких лише в тій самій Москві добряча половина, стріляти в своїх братів українців?
— Я ж сказав, не гони пургу. Я не хочу навіть говорити про це. Принаймні зараз. Давай ліпше вип’ємо. Горілка з перцем у вас, що не кажи, красота. У нас такої досі робити не навчилися.
— І не навчитеся. Бо ви звикли все на дурничку. Хіба не пам’ятаєте, як завжди було? Приїжджає група так званих кураторів чи перевіряльників із Москви в периферійний республіканський Комітет, ну, наприклад, до нас. Приїжджають не на один день і не на два. Бувало, що тижнями тут «перевіряють». А їх — нагодуй, напої, повози по екскурсіях, по ресторанах, по банях-саунах. І, думаєте, хоч раз вони запропонували за щось заплатити власними грошима? Ніколи. А як їдуть додому, обов’язково треба їх запакувати продуктами, горілкою, різними подарунками.
— Ну, це ж так заведено. Елементарні правила гостинності.
— Ким заведено? Ними ж і заведено. А правила… — Яруга заводився, — правила — це те, чого дотримуються всі. Колись і мені довелося побувати в Москві у відрядженні. Було це тоді, коли ми тільки-но стали незалежними. Мене тоді призначили начальником відділу, напрямок роботи якого був для мене новим. Начальство порадило поїхати у вашу столицю й подивитися, як ви працюєте на цій лінії роботи. Нікуди ж не дінешся, досвіду у вас побільше. Начальство між собою домовилося, я й поїхав. Прибув до Москви, зустрів мене колега, такого самого рівня за посадою, як і я. Показав, розказав. Одне слово, попрацювали ми добре. Наприкінці дня колега й каже: «А що ти, Вікторе, увечері робитимеш?» Відповідаю, що, мовляв, у готель «Пекін» вранці після поїзда тільки встиг речі закинути. Перевдягнуся й відпочину. «А як щодо того, — каже колега, — щоб трішки розслабитися в номері, випити по чарчині, погомоніти».
Немає питань, відповідаю. Домовилися, що я поїду раніше, а він годині о дев’ятнадцятій з’явиться.
Добрався я на метро до станції «Маяковська», в готелі швиденько помився, перевдягнувся, виклав на стіл те, що взяв із собою: ковбаска копчена, шинка українська, сало кількох сортів, горілочка з перцем, порізав українську паляницю. А тут і колега прибув. Випили, гарненько закусили. Хвалить усе гість, наминає за обидві щоки. А як повечеряли — потягнуло на душевні розмови. Краще б ми їх не починали…
— Я вже зрозумів: зачепили політику, — Середа усміхнувся. — У таких випадках треба притримуватися золотого правила: говорити або про жінок, або про риболовлю. Тоді більше шансів закінчити вечерю мирно.
— Отож. Колега візьми, та й наступи мені на мозоля. Він ніяк, бачте, не може зрозуміти, навіщо нам та незалежність? Жили ж, мовляв, дружно. Він, наприклад, їздив у гості до друзів що до Харкова, що до Курська — скрізь його добре приймали, пригощали. І тут горілка з перцем, звичайно ж, зробила своє діло. Я забув, де я і з ким розмовляю — як заєрепенюсь: от-от, кажу, цілком і повністю з тобою, мій дорогий колего, погоджуюся. Тобі однаково, де тебе приймають, а ось сьогодні я приїхав до тебе в гості. Я, українець, приїхав до тебе, росіянина, в гості. Як до колеги, як рівний до рівного. А ти прийшов у мій номер, тобто до мене додому, й не приніс навіть пляшки пива, хоча саме ти запропонував разом повечеряти. Ось тому, кажу вже розперезавшись, ми й відділилися від вас, щоб ви стали нормальними людьми й до нас ставилися, як до людей.
Ех, він як підскочить: та хіба ж у тому справа, кричить. Немає питань, я б міг точно так тебе пригостити. Я, мовляв, зовсім не про те. А я, кажу, про те. Усе починається з малого. Ви як вважали нас периферійним бидлом, так і досі ніяк не можете звикнути до того, що пора вже б і зрозуміти: ми такий самий народ, такі самі вільні люди, як і ви. Ми вас поважаємо, як братів, і ладні вам у всьому допомагати. Нам треба лишень одного — щоб ви теж ставилися до нас, як до своїх братів, а не молодших братів чи пасинків.
Середа поклав виделку, перестав жувати. Яруга теж застиг, чекаючи реакції офіцера ФСБ на свої «гостинні» слова.
Нарешті, після тривалої паузи, Віктор почув таке, чого аж ніяк не очікував почути від цього вже літнього полковника, зросійщеного українця, що давно вже порвав близькі зв’язки зі своєю прабатьківщиною.
— Найсумніше й найгіркіше з усього, що ти тут зопалу наговорив, є те, що… — Середа знову витримав паузу, — що твоя, Вікторе, правда. Хай би що там казали росіяни про своє бажання встановити рівноправні відносини між усіма колишніми республіками СРСР, намагання домінувати й бути рівнішими за інших у них випирає на кожному кроці. Мине ще не один десяток років, поки нарешті вивітриться на клітинному рівні генне бажання вважатися кращими, вищими, значущішими й розумнішими від інших народів. Але я вірю в те, що це прийде до росіян через власне розуміння й без великої колотнечі. На жаль, нині таких передумов у Росії я не спостерігаю.
— Вибачте, Теодоре Йосиповичу, це все клята горілка. Годі, більше не п’ю. Я не повинен був цього говорити. Особливо вам, людині, яка до цього всього має найменший стосунок. Ще раз вибачте.
— Що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці. До чого тут горілка? Усе правильно. Налий ще трішечки — якось гірко на душі.
Хай ліпше буде гірко в роті. — Середа простягнув руку з порожньою чаркою. Віктор хлюпнув по трішки в обидві чарки. — Давай за дружбу двох слов’янських братніх народів — російського і українського
— Давайте, — Яруга підвівся, — українського і російського.
— Ну, ти ж і впертий хохол, — похитав головою Середа.
— Від такого чую, — відповів Яруга.
ebooksa