У машині певний час їхали мовчки. Середа і Симко чекали, коли Яруга сам щось розкаже. Нарешті той почав:
— Телефонував Богдан Данилович. Буквально півгодини тому побито найбагатшу людину України, хазяїна Донбасу (та й не тільки) Віктора Клютова. Напад скоєно серед білого дня в Жовтневій лікарні, коли він провідував Миколу Назарова. Нападника не затримали, хоча, здається, охороні вдалося його поранити. За попередніми даними, Клютову дісталося не так сильно, як його корешам Назарову й Бойченку. Схоже, нападник не встиг по-справжньому
відтягнутися через оперативне втручання охорони. Хоча що то в них за охорона, яка не може убезпечити своїх хазяїнів?
— А може, відповідь треба шукати не в тім? Можливо, то нападник на голову вищий від охорони? — сказав полковник Середа.
— Мабуть, так воно і є, — вставив Петро Симко. — Інакше й бути не може. А який характер ушкоджень Клютова?
— Богдан Данилович подробиць і сам не знає. Йому тільки-но повідомили з чергової частини. А там подію поки що лише зафіксували. Це вже нам знову доведеться долучатися до розслідування. А тут єдина й остання ниточка сьогодні обірвалася, — Яруга повернувся до Симка. — Мабуть, не дуже помилюся, коли спробую припустити: ти, друже Петре, отримав інформацію з Вінниці, яка підтвердила алібі Пацька. Чи не так?
— Так, так! — нервово відповів міліціонер. — Усе, про що, як здавалося, ліпив Пацько, підтвердилося на сто відсотків.
— Тоді виходить, що доведеться вам, Теодоре Йосиповичу, забирати «терориста» до себе в Челябінськ і там уже займатися його вихованням.
— Та нахер він нам там потрібен?! — Середа не приховував роздратування. — Будемо зараз іще сперечатися через якогось дурня. Робіть із ним, що хочете. Я завтра вилітаю додому.
— Знову ж через Москву, Теодоре Йосиповичу? — уїдливо сказав Яруга й підморгнув Симкові.
— Ну, що ти за людина, га? — Середа це сказав уже без злості, розуміючи, що цим хлопцям зараз не позаздриш. — Я ж говорив: немає прямого рейсу з Києва до Челябінська. Не-ма-є!
Незвично було це відчувати, але полковник Зорій чомусь боявся заходити до кабінету генерала Шершуна. Навіть те, що Володимир Дмитрович викликав до себе Богдана Даниловича не самого, не заспокоювало полковника, хоча при Ярузі генерал не міг поводитися інакше, ніж як прямий начальник. Але Зорій пам’ятав останню зустріч із Шершуном, під час якої приятелі тільки обмінялися двома-трьома і нішами. Так Богдан Данилович досі нічого путнього й не придумав, щоб пояснити поведінку генерала.
Тож коли Зорій, зайшовши з Яругою до кабінету Шершуна, побачив усміхнене, навіть радісне обличчя генерала, у нього відлягло від серця. Можливо, тоді Зорію здалося, що
Шершун був чимось дуже заклопотаний?
Проходьте, сідайте, — генерал простягнув руку спочатку Зорію, потім Ярузі. — А оскільки часу на балачки нема, пропоную вам, Богдане Даниловичу, коротко доповісти про хід розслідування замахів на олігархів. Якщо не помиляюся, їх у нас уже аж три. Чи поки ви йшли до мене, можливо, ще хтось постраждав? — Шершун промовив це не надто суворо, що свідчило про його добрий настрій.
Мушу щиро зізнатися, Володимире Дмитровичу, справи зовсім кепські. До останнього моменту ми мали надію, що тримаємо зловмисника за барки. Я доповідав, що ми затримали підозрюваного в замахах на двох відомих вам осіб, але зараз цілком упевнено можна констатувати: Пацько жодного стосунку до побиття Назарова й Бойченка не має. Це підтверджується, по-перше, залізним алібі, а по-друге, тим, що саме під час допиту в СІЗО Пацька скоєно замах на Клютова, чого, звичайно ж, ніяк не міг зробити затриманий. На сьогодні, товаришу генерале, жодних зачіпок чи версій немає. Мушу визнати, що від самого початку Яруга висловлював сумніви в тому, що в Пацька з тими особами могли бути якісь спільні справи: надто різні у них вагові категорії. Єдине, що спадає зараз на думку, — Зорій на мить замислився, — саме зараз, здається, я починаю дещо розуміти.
— І що ж ти придумав, дивлячись на суворого начальника? — спокійно промовив Шершун, намагаючись підтримати полковника й боячись, щоб те «дещо» з голови Зорія враз не зникло.
— Характер і почерк дій нападника дає підстави припустити, що маємо справу з високопрофесійним бійцем, і, мабуть, не помилюся, — з нашим колегою. Жоден із бандюків чи самодіяльних кілерів так професійно й безкарно діяти не може.
ebooksa