— Не ятри душу, Сашко. Нічого не скажеш — ти вибрав якраз вдало момент, щоб порушити тему моралі в органах. Мене зараз і так нудить від того, що коїться у нас, та й взагалі в державі.
Я саме на цю тему й хотів з тобою поговорити, спитати поради й попросити, можливо, допомоги. Щоправда, після того, що ти тут
розповів, я не знаю, як ти нам зможеш допомогти.
— Мабуть, ваше начальство знову хоче барвистою картиною затулити обшарпану штукатурку? — Ліченко сказав це серйозно й без будь-якої іронії.
— Сашко, ти, як завжди, проникливий і поблажливий. При цьому малювати картину тобі доведеться на громадських засадах.
— Авжеж, звикли все на халяву. Давайте, викладайте, що там можна нині використати як офігенний здобуток лицарів плаща й кинджала?
Вийшовши з кабінету Зорія, підполковник Яруга попрямував до відомчого готелю на Ірининській. Полковник Середа зустрів свого колегу не дуже привітно.
— Думав, що про мене вже забули. Поснідав у вашій їдальні на першому поверсі готелю, кави-чаю напився, новини рідною мовою надивився-наслухався — а ти все не
йдеш. Ну, розказуй, що там наш терорист? Розколовся чи треба нам підключатися?
— Теодоре Йосиповичу, мабуть, нам треба проїхатися в СІЗО. У нашого колеги Петра Симка розмова з Пацьком не клеїться. Я щойно від полковника Зорія, при мені Петро доповідав про результати допитів. Точніше — про їх відсутність. Не зізнається Пацько у скоєнні нападів на Назарова й Бойченка, і квит. Каже, що не був тоді взагалі в Києві. Зараз, поки ви зберетеся, я заскочу до себе, видам кілька телефонних дзвінків: у Вінницю, де, за словами Пацька, він перебував у той час, коли скоєно напади на олігархів, і попереджу Симка, що ми зараз приїдемо. Спускайтеся вниз і чекайте мене біля готелю — за хвилин десять-п’ятнадцять я під’їду.
За годину Яруга й Середа сиділи в кімнаті слідчого й чекали, коли приведуть підозрюваного Пацька. Але першим зайшов підполковник карного розшуку Петро Симко. Яруга познайомив міліціонера і гостя з Росії. Петро Олександрович коротко повторив те, що вже розповідав Богданові Зорію.
— Наволоч кінчена цей ваш Пацько, — Симко не приховував роздратування. — Я його і так, і так, а він ні в яку. Не думаю, що у вас щось вийде.
— А у нас буде зовсім інша розмова, — Середа не виявляв жодних ознак хвилювання, сидів спокійно й тарабанив тихенько пальцями по прикрученому до підлоги столу. — Це ви звідкись придумали, що Пацько причетний до побиття ваших, як ви називаєте, олігархів. Я ж мушу дізнатися, навіщо він підклав вибухівку в цеху і чи дійсно намагався підірвати нею своїх колег у слюсарні. Крім того, до нього є й інші запитання, на які він мусить дати відповідь. Якщо виявиться, що Пацько — звичайнісінький мстивий покидьок, то вважатиму, що я даремно потурбував вас, змусивши носитися зі мною як з писаною торбою. У вас тут, я бачу, своїх проблем хоч греблю гати.
У двері постукали. Два дужі сержанти завели до кімнати кремезного чоловіка, який накульгував. На його обличчі виднілося кілька незначних подряпин. Руки чоловік тримав поперед себе. Вони були в наручниках.
Пане підполковнику, затриманого Пацька на допит доставлено, — один із сержантів козирнув.
Зніміть наручники й можете йти.
— А може…
Не турбуйтеся, усе буде гаразд. А ви, громадянине Пацько, сідайте, — підкреслено офіційно сказав Симко.
Сержант зняв з чоловіка наручники, віддав їх Симку й разом із колегою вийшов.
ebooksa