— Думку зрозумів, — Шершун повернувся до Яруги. — Вікторе, бери своїх хлопців і пошерстіть усіх, хто звільнився з наших спецпідрозділів у найближчі три роки. Охопіть і «Альфу», й охорону Президента. Думаю, не треба вас учити, за якими критеріями шукати. Благополучних і «щасливих» відсіюйте безжально. Зверніть увагу на тих, хто перейшов у бізнес або працює в охоронних структурах. Це забере багато часу, але Богдан Данилович має рацію: треба шукати професіонала.
Генерал ще хотів щось сказати, але задзвонив телефон. Зорій і Яруга підвелися. Шершун, жестом наказавши сидіти, узяв трубку.
— Слухаю, Герасиме Васильовичу. Так. Іду, — генерал поклав слухавку. — Голова викликає. І, здається, не для подяки. Зараз і я бекатиму перед ним, як оце… — Шершун не закінчив. Йому не хотілося остаточно псувати настрій двом відданим і надійним співробітникам. — Усе, ідіть працюйте. Я відчуваю, що ми, Богдане, прощаємося ненадовго.
Голова Служби безпеки України Герасим Васильович Берун сидів у кріслі й ласував виноградом та мигдальними горіхами. Це були його улюблені ласощі. Він по черзі кидав до рота то горішок, то велику світло-зеленого кольору ягоду. Коли до кабінету зайшов генерал Шершун, Берун не підвівся, не вийшов з-за столу й не подав руки, як робив зазвичай. І це не віщувало нічого доброго.
— Володимире Дмитровичу, — навіть не привітавшись і не запропонувавши генералові сісти, підкреслено офіційно й сухо сказав Берун, — щойно у мене була неприємна розмова з дуже впливовою людиною, до думки якої прислухається сам Президент. Не буду називати прізвища — та це й не важливо. Більше того, те, про що розповів цей чоловік, до мене вже доходило від інших людей, у тому числі й від нашої служби внутрішньої безпеки. Мова про деякі не зовсім зрозумілі рухи твого підлеглого, а точніше, твого любимчика Богдана Зорія. — Голова замовк і, вкинувши до рота відразу кілька виноградин, смачно заплямкав.
Шершун мовчав. Поки що він почув лише приказку, казка, безумовно, попереду. Та й Берун його ні про що не запитував.
Чого мовчиш? — прожувавши, сказав голова.
Поки що я не знаю, що говорити й у чому зізнаватися, — спокійно промовив Шершун.
Твій Зорій веде якусь свою, я б сказав, ризиковану гру. І це аж ніяк не стосується його службових обов’язків. Якщо і е, про що мені натякнули, виявиться правдою, то відповідати за ці вчинки буде не лише Зорій, а й ти.
— Товаришу голово, я не знаю, про що ви. Прошу, будь ласки, висловлюйтеся ясніше.
— Що?! — аж підскочив Берун. — Цей твій інтелектуал з непомірними амбіціями готує зірвати, так би мовити, підвалини держави, а ти тут удаєш, що нічого про це не знаєш?! А може, ти з ним заодно? Може, вас обох уже пора в буцегарню?
— Які підвалини, до чого тут буцегарня? — щиро здивувався Шершун.
— Ти що, зовсім нічого не знаєш? — примружився Берун.
— Уявлення не маю, про що ви, Герасиме Васильовичу, — гак само спокійно тримався Шершун.
— Добре, присядь, — Берун знову почав гризти мигдаль.
Ти розумієш, якщо ні ти, ні я не знаємо про те, що роблять
чи що збираються робити наші підлеглі, — тоді гріш нам ціна. Зараз я ще не готовий усе тобі розповісти, але краще б я помилився. — Навіть зовні було видно, що Беруна попустило. — Ось скажи мені, Володимире, яке найголовніше завдання в нашій роботі?
— Зрозуміло, яке — припиняти дії ворожих елементів, — з якоюсь дитячою готовністю відповів Шершун.
— Ні, товаришу генерале, неправильно, — Берун говорив так, наче ще кілька хвилин тому не підплигував і не зривався на крик. — Наше головне завдання — запобігати незаконним або відверто злочинним діям. Ось я й намагаюся запобігти. Бо якщо ви з Богданом такі розумні, то знайдуться люди, які поставлять вас на місце. І не факт, що серед тих людей буду я. Ти почув?
ebooksa