Соло бунтівного полковника. Вершина

— Почув, Герасиме Васильовичу, — відповів Шершун. — І хоч я справді не все второпав, обіцяю вам, що постараюся

усе з’ясувати. Коли надходять такі сигнали, то в будь-якому разі треба бути обережними.

— ?

— Я маю на увазі, треба більш серйозно займатися роботою, — здається, знову невпопад сказав Шершун.

— Володю, — вже зовсім м’яко сказав Берун, — це не жарти. Там такі люди… Не треба випробовувати долю. Іди.

…Коли генерал Шершун вийшов, Берун підняв трубку телефону прямого зв’язку, натиснув клавішу виклику.

— Слухаю, Герасиме Васильовичу! — начальник оперативно-технічного управління Юрій Тимченко відповів одразу.

— Юра, ану займися як слід Шершуном і Зорієм. І так, щоб жодної секунди не було без контролю. Навіть у туалетах. Доповідай постійно. Зрозумів?

— Так точно!

Голова зробив «відбій» Тимченку, натиснув іншу клавішу.

— Здоров’я бажаю, товаришу голово, — як завжди по-армійському привітався начальник служби зовнішнього спостереження Микола Сальський. І хоч він тривалий час працював у підрозділах, що здійснювали контррозвідувальне забезпечення «гуманітарної частини» нашого суспільства, спілкувався з розумними й освіченими людьми, творчою інтелігенцією, та залишився простуватим і любив, як то кажуть, клацати каблуками.

— Привіт, Миколо Федоровичу! Візьми під пильний контроль генерала Шершуна й полковника Зорія. Є інформація, що ними цікавляться деякі не встановлені точно люди. Подивися, з ким вони спілкуються. Крім того, прослідкуй і встанови, хто з чужих за ними стежить. Тих взяти теж у повний сервіс. Доповідати щодня, а якщо щось термінове — в будь-який час. Навіть вночі.

— Слухаю, товаришу голово!

КНИГА ДРУГА

Схрони душі

Генерал-майор прикордонних військ був заслуженим воякою. І в Середній Азії, і в Закавказзі, де довелося йому служити, він був прикладом для своїх молодих колег. І начальство його поважало. Дисциплінований у всьому, він вимагав порядку не лише на службі, а й удома. Діти, двоє хлопчиків, завжди слухалися батька. Інакше й не могло бути. Сім’я жила дружно, зовні жодних проблем у стосунках сторонні не помічали.

Дружина генерала Ельвіра, струнка красуня з блакитними очима, теж в усьому слухалася чоловіка, старалася йому годити відтоді, як він був лейтенантом і вони побралися, потім став полковником і вони нарешті після довгих блукань переїхали до столиці Союзу. Ельвіра в усьому була чоловікові підмогою.

Кажуть, дружина — надійний тил. Але в цьому випадку, виявилося, не зовсім. Усе йшло нормально доти, доки в санаторії у Сочі не познайомилася (так вийшло, що вперше поїхала сама — без чоловіка й дітей) з капітаном держбезпеки, який тоді був років на п’ятнадцять молодшим від неї. Закохалася до нестями, з першого погляду, просто аж захворіла. Захворіла настільки, що не могла знайти собі місця після танців. Точніше, після одного танцю, на який сама його й запросила.

Танцювали повільно, майже стояли. Він навіть не намагався її притиснути, як роблять зазвичай мужчини, щоб викликати якісь позитивні статеві емоції партнерки в танці, звичайно ж, зі значущим прицілом на найближче майбутнє.