На цілому мопеді з усіх освітлювальних приладів працювали тільки бокові жовтенькі лампочки, що позначали повороти.
Від Анакени до Ханга Роа пролягає практично пряма дорога довжиною кілометрів дванадцять–тринадцять. Треба сказати, доволі непогана дорога. Звісно, якщо їхати по ній зі справними фарами.
Ми з чехом довго радилися й сперечалися, вирішуючи, як нам далі бути, в результаті чого прийняли рішення теліжитися до селища без світла. По-перше, очі вже трохи призвичаїлися до темряви, а по-друге, у нас просто не було іншого виходу.
Нас урятувало те, що ніч видалася ясною. В легкому місячному світлі дорога дійсно непогано проглядалась. Від’їхавши на кількасот метрів від Анакени, Ян обернувся до мене і гукнув:
— Усе буде пучком, чувак! Шлях прекрасно видно. За півгодини будемо вдома.
А потім впевнено піддав газу. Я хотів сказати у відповідь щось підбадьорливе, коли раптово відзначив, що… дорога зненацька обірвалася. Ну, цебто, вона не обірвалася, а просто завернула праворуч, а от ми продовжили нестися прямо. «Дирчик» почало трясти й колошматити, мов у гарячці, під колесо потрапив великий камінь, вибивши кермо з Янових рук, і ми, неначе двоє плавців на змаганні з синхронного плавання, одночасно задерши ходулі до неба, шугонули кудись у прерії. Мопед, прокотившись боком по траві, скоро заглох.
— Чувак, ти живий? — гукаю у темряву.
— Живий… живий… — бурчить щось у кущах по сусідству.
— Це добре, я теж живий. У тебе там усе нормально?
— Ні. По-моєму, я лежу на купі конячого лайна…
— Переживеш, — гигикнув я.
Обтрушуючись, ми повільно піднялися з трави. Побачивши один одного, голосно розреготалися. Затим я всівся назад у траву і стягнув з голови шолом. У вухах дзвеніло.
— Яне, подивись, — зненацька промовив я.
— Що там? — чех задер угору голову.
— Твої зорі… — пояснив я. — Зорі над островом Пасхи…
Якийсь час Ян стояв нерухомо, встромивши ніс у небо. Я розумів, що момент, можливо, не зовсім відповідний, проте… Ми ж заради цього сюди їхали…
Потому мій товариш голосно зітхнув і пішов шукати «дирчика» в траві.
На щастя, наш транспортний засіб зовсім не постраждав, вже за кілька хвилин ми повернулися на дорогу, тримаючи курс на Ханга Роа. Відтепер мопед повз уперед, наче п’яна черепаха. Розігнатися до 10 км/год вважалося просто космічною швидкістю.
Приблизно через годину якась машина нагнала нас ззаду. Ян мусив спинитися і ввімкнути сигнал повороту, аби хоч якось позначити нашу присутність на дорозі, інакше потужний позашляховик остров’ян міг спокійнісінько закатати нас у асфальт, не помітивши «дирчика» в повній темряві.
Совісний водій спинився коло нас і, зрозумівши, що не все гаразд у данському королівстві, співчутливо запитав: