Ми прикріпили залишки нашого мотузка до другої піроги і чекали світанку, вітаючи один одного з позбавленням від страшної небезпеки, що було швидше милістю до нас Провидіння, ніж результатом наших зусиль. Нарешті почало світати. Рідко так радісно зустрічав я світанок. На дні піроги лежав нещасний аскарі і біля нього скривавлена рука дикуна. Я не міг цього бачити. Взявши камінь, який служив якорем для піроги, я прив’язав до нього вбитого і кинув його у воду. Він пішов на дно, і лише бульбашки залишилися на воді після нього. Ох! Колись більшість із нас кане в Лету, залишивши по собі тільки бульбашки — єдиний слід нашого існування! Руку дикуна ми також кинули в річку. Меч, який ми витягли з грудей убитого, був дуже красивий, очевидно, арабської роботи, з рукояткою зі слонової кістки, оздобленої золотом. Я взяв його собі замість мисливського ножа, і він вельми прислужився мені. Один із ваквафі перебрався в мою пірогу, і ми вирушили далі, невеселі, сподіваючись дістатися до місії тільки вночі.
За годину після сходу сонця полив сильний дощ, що ще більше погіршив наше становище. Ми промокли до кісток, оскільки не могли сховатися від дощу в пірогах. Вітер стих, і вітрила були ні до чого; ми повзли потихеньку на веслах.
Об одинадцятій годині ми прибули до лівого берега; дощ трохи вщух, і ми розклали вогонь, спіймали і засмажили рибу, не сміючи піти в ліс полювати. О другій годині ми знову вирушили, узявши з собою запас смаженої риби.
Дощ полив іще більше. Плисти річкою ставало все важче через каміння, мілководдя і надзвичайно сильну течію. Було зрозуміло, що до ночі нам не дістатися до гостинного даху місії — перспектива не особливо приємна! О п’ятій годині вечора, зовсім змучені, ми могли чітко визначити, що перебуваємо майже за 10 миль від місії. Змирившись із цим, ми мали подбати про безпечний нічліг.
Ми не зважилися пристати до берега, вкритого густою рослинністю, де могли ховатися мазаї. На щастя, ми помітили маленький скелястий острівець посеред річки. Ми відразу ж пристали до нього, міцно прив’язали піроги і вийшли на землю, влаштовуючись якомога зручніше, наскільки дозволяли обставини. Що стосується погоди, то вона була гидкою: вітер із дощем проймав нас до кісток, заважаючи розкласти вогонь. Одна обставина дещо втішала нас. Наші аскарі оголосили, що мазаїв ніщо не примусить напасти на нас у таку погоду, оскільки вони не люблять дощу і ненавидять навіть саму думку про миття. Ми поїли несмачної холодної риби, всі, за винятком Умслопогаса, котрий, як справжній зулус, не терпів її, і випили горілки, якої у нас, на щастя, залишилося кілька пляшок. Це була найважча ніч, яку мені довелося пережити, за винятком, мабуть, тієї ночі, коли ми, троє білих людей, були готові загинути від холоду під час нашої подорожі до країни Кукуанів. Ніч тяглася нескінченно, і я боявся, що наші ваквафі помруть від дощу і холоду; вони, напевно, померли б, якби я не давав їм потроху горілки. Навіть такий загартований старий воїн, як Умслопогас, добре відчував усі незручності нашого становища, хоча, на противагу ваквафі, які стогнали і скаржилися на свою долю, він не висловив жодної скарги. Під ранок ми почули крик сови і почали готуватися до нападу ворога, хоча я не думаю, щоб ми могли чинити серйозний опір. Але сова цього разу виявилася справжньою, та й самі мазаї, напевно, відчували себе так погано, що й не думали про напад.
Нарешті перше проміння світанку ковзнуло над водою, і дощ перестав. З’явилося променисте сонце, прогнало туман і прогріло повітря. Змучені, виснажені ми піднялися і пішли відігріватися в яскравому промінні, відчуваючи палку вдячність до сонця. Тепер я розумію, чому первісні народи обожнювали сонце, яке відігравало велику роль в їхньому житті. За півгодини ми рушили далі за сприяння попутного вітру. Разом із сонцем до нас повернувся чудовий настрій, і ми були готові сміятися над небезпеками попередньої ночі. Об одинадцятій годині ми збиралися, за звичаєм, зупинитися на відпочинок і спробувати застрелити якусь дичину на обід, аж тут раптовий поворот річки відкрив перед нами картину справжнього, європейського будинку з довкружною верандою, чудово розташованого на пагорбі й оточеного високою кам’яною стіною і ровом.
Над будинком широко розстелила своє гілля величезна сосна, верхівку якої ми бачили кілька разів за останні два дні, не підозрюючи, що вона росте в самій місії. Я перший помітив будинок і не міг утриматися від радісного вигуку, до якого приєдналися інші. Ми й не подумали зупинятися тепер на березі, а старанно заходилися гребти, і хоча будинок наче був близько, та ми пливли довго і лише о першій годині причалили. Вийшовши на берег, ми помітили три постаті, що поспішали нам назустріч, одягнені у звичні англійські костюми.
— Господи, пані і дівчинка, — вигукнув Гуд, вдивляючись у тріо крізь своє скельце, — простують найцивілізованішим прекрасним садом нам назустріч. Повісьте мене, якщо це не найцікавіша річ, яку ми бачили!
Гуд мав рацію. Дивно було зустріти тут цих європейців; це нагадувало сон або сцену з італійської опери. Але сон перетворився на дійсність, коли ми почули слова, звернені до нас чистісінькою шотландською говіркою:
— Як почуваєтеся, панове? — поцікавився містер Мекензі, сивоволосий, незграбний чоловік, з добрим обличчям і червоними щоками. — Сподіваюся, що бачу вас при повному здоров’ї. Тубільці сказали мені, що годину тому вистежили два човни з білими людьми, які пливуть річкою, і ми поспішили зустріти вас!
— Я така рада знову побачити білих людей! — вимовила пані — чарівна, витончена на вигляд особа.
Ми зняли капелюхи і назвалися.
— А зараз, ви, напевно, втомилися і зголодніли, панове! — сказав містер Мекензі. — Ходімо! Ми дуже раді вітати вас! Остання біла людина, яка приїхала до нас рік тому, це був Альфонс — ви його побачите!
Ми пішли схилом пагорба, нижню частину якого відгородили і перетворили на сад, повний квітів і городини. У кутках цього саду групувалися грибоподібні будівлі, де жили тубільці, яким протегував містер Мекензі. У центрі саду проклали доріжку, оточену з обох боків рядами помаранчів; вони були посаджені не більше десяти років тому, але в цьому прекрасному кліматі розрослися до неймовірних розмірів і вгиналися від золотистих плодів. Після досить крутого підйому ми підійшли до красивої огорожі, що відокремлювала простір землі в 4 акри із власним садом, будинком, церквою та іншими спорудами містера Мекензі, на самому вершечку горба. І який це був сад! Я завжди любив гарні сади і захоплено плеснув руками, коли побачив сад місіонера. Рядами стояли тут усі найкращі європейські плодові дерева. На вершині пагорба клімат був такий рівний, що всі англійські рослини, дерева, квіти прекрасно росли, були навіть деякі різновиди яблук. Побачили ми суницю, помідори, ще й які! Дині, огірки, всілякі рослини і плоди…
— Прекрасний у вас сад! — сказав я захоплено і з деякою заздрістю.
— Так, — відповів місіонер, — сад дуже гарний і цілком винагороджує всі мої зусилля. І клімат тут сприятливий! Якщо ви посадите в землю персикову кісточку, вона принесе вам плід через три роки, а троянда зацвіте за рік. Прекрасний клімат!
Ми підійшли до рову, наповненого водою, за яким підносилася кам’яна стіна з бійницями восьми футів заввишки.
— Там, — сказав містер Мекензі, вказуючи на рів і стіну, — за цією стіною “magnum opus”, там — церква, а по той бік — будинок. Мені знадобилося двадцять тубільців, які два копали рили рів і будували стіну, і я не заспокоївся, поки роботу не закінчили. Тепер я цілком захищений від усіх дикунів Африки, оскільки потік, який наповнює рів, витікає з-під стіни, дзюрчить однаково влітку і взимку, і я завжди тримаю в будинку запас провізії на чотири місяці!
Пройшовши дощечкою через рів, ми пролізли через вузький отвір у стіні й увійшли до володінь містера Мекензі, в його дивний сад, красу якого складно описати. Я ніколи не бачив таких троянд, гарденій, камелій (рідкісні сорти навіть у Англії). Тут була ціла колекція прекрасних цибулин, зібраних маленькою донькою місіонера, міс Флосі. Посеред саду дзюрчав фонтан із кам’яним, дуже красиво розташованим басейном. Будинок був масивною спорудою з чарівною верандою, збудований у вигляді чотирикутника, четверта сторона якого, де містилася кухня, була відокремлена від нього. Прекрасний план споруди в такій спекотній країні!
У центрі чотирикутника стояв найчудовіший об’єкт з усього баченого нами в цьому чарівному місці — оригінальне дерево трьохсот футів заввишки; стовбур його мав 16 футів у діаметрі. Високо, на сімдесят футів, височив прямий прекрасний стовбур, без жодної гілки, а вгорі широко розрослося темно-зелене гілля у вигляді гігантського листя, розлого нависаючи над будинком і садом, захищали його благодатною тінню і водночас, завдяки висоті, не перешкоджали світлу і повітрю проникати у приміщення.
ebooksa