— Яке чудове дерево! — вигукнув сер Генрі.
— Так, ви маєте рацію, дивовижно красиве дерево! В усій країні, наскільки я знаю, немає нічого подібного! — відповів місіонер. — Я називаю йго сторожовою баштою. Коли мені потрібно, я прикріплюю мотузок до нижніх гілок і підіймаюся на дерево із підзорною трубою. Я можу бачити з дерева на 15 миль довкола. Але я забув, що ви голодні, а обід готовий. Ходімо, друзі мої! Я розповім вам, як мені вдалося дістати французького кухаря!
Він попрямував до веранди. Я пішов за ним. У цей час двері, що ведуть з будинку на веранду, відчинилися, і з’явився маленький, моторний чоловічок, одягнений у синю бавовняну куртку і взутий у шкіряні черевики. Він вирізнявся своїм дивовижно заклопотаним виглядом і величезними чорними вусами.
— Мадам дозволить мені доповісти, що обід поданий? Панове, моє вітання вам! — раптово, побачивши Умслопогаса, який стояв позаду нас і грався своєю сокирою, він плеснув руками від здивування. — Ах, яка людина! — закричав він французькою. — Який жахливий дикун! Зважте, яка у нього страшна сокира!
— Що ви там базікаєте, Альфонсе? — запитав містер Мекензі.
— Базікаю? — заперечив маленький француз, не відводячи очей від Умслопогаса, вигляд якого, здавалося, остаточно зачарував його. — Що я базікаю? Я говорю про цього чорного пана!
— Чорт забирай! — закричав Альфонс. — Він сердиться, робить гримаси. Мені це не подобається. Я зникаю!
Він швидко втік. Містер Мекензі приєднався до загального сміху.
— Дивний характер у Альфонса! — сказав він. — Потім я розповім вам його історію. А поки що ходімо оцінимо його мистецтво!
— Скажіть мені, — почав сер Генрі, коли ми всілися за обід, — як вам удалося заманити французького кухаря в цю дику країну?
— Він приїхав сюди за власним бажанням і просив прийняти його на службу. Він може сам розповісти вам свою історію!
Коли всі пообідали, ми запалили люльки, і сер Генрі описав гостинному господарю всю нашу подорож.
— Очевидно, — мовив місіонер, — що ці мазаї вистежили вас, і я дуже радий, що ви благополучно дісталися сюди. Не думаю, щоб вони зважилися напасти на вас тут. На біду, майже всі мої люди пішли з караваном, близько двохсот чоловік, а тут залишилося не більше двадцяти, щоб відбити раптовий напад. Принаймні я дам зараз же деякі накази!
Гукнувши чорну людину із саду, він підійшов до вікна і щось сказав йому тубільним діалектом. Людина вислухала, вклонилася і пішла.
— Сподіваюся, — сказав я, коли він повернувся на своє місце, — що ми не завдамо вам турботи. Ми підемо раніше, ніж ці кровожерні негідники наважаться щось зробити!
— Ви не підете! Якщо мазаї йдуть, то прийдуть, і ми влаштуємо їм теплу зустріч. Я не здатний вказати людині на двері заради всіх дикунів на світі!
— Я пам’ятаю, — продовжував я, — консул у Ламу говорив мені, що мав від вас листа, де ви писали, ніби до вас приходила людина і заявила, що бачила білих людей усередині країни. Як ви думаєте, правда це чи вигадка? Я питаю про це, бо до мене доходили чутки про існування білої раси!
Замість відповіді місіонер вийшов з кімнати і повернувся, тримаючи в руках дивовижно кумедний довгий меч.
Увесь клинок його, товстий і гострий, був дивно розфарбований, але мене здивувало понад усе, що краї меча, добре вигострені, були оброблені золотом31.
— Чи бачили ви коли-небудь такий меч? — запитав містер Мекензі.
ebooksa