Ми оглянули зброю і заперечно похитали головами.
— Добре, я показав вам меч, оскільки його мені принесла людина, яка запевняла, що бачила білих людей, і ця зброя більш-менш підтверджує правдивість тих слів, хоча я сприйняв усі його теревені за байку. Я розповім вам усе, що знаю про це! Якось пополудні я сидів на веранді, аж раптом увійшов бідний, жалюгідний і втомлений чоловік. Я запитав його, звідки він прийшов і що йому треба. Він завів довгу оповідь про те, що він належав до племені, яке жило далеко на півночі, було знищене іншим ворожим плем’ям, що він з небагатьма, хто вижив, утік далі на північ і пройшов озеро, назване Лага. Потім, здається, шлях його лежав до озера в горах — “озеро без дна” — так охрестив він його. Тут його дружина і брат померли від якоїсь заразної хвороби, мабуть, від віспи, і народ прогнав його зі своїх поселень. Десять днів тинявся він у горах і, нарешті, опинився в густому лісі, де його знайшов білий мисливець, і привів його до білих людей, які жили у великих кам’яних будинках. Тут він пробув із тиждень, поки одного разу, вночі, до нього не прийшов чоловік з білою бородою, “той, що лікує”, так сказав він мені. Він обстежив і оглянув його. Після цього його відвели знову до лісу, на межу пустелі, дали йому їжі та цього меча і залишили одного.
— Так, — вимовив сер Генрі, слухаючи з великим інтересом, — що ж далі?
— За його словами, він переніс багато страждань і поневірянь, тижнями харчувався тільки корінням рослин, ягодами і тим, що зміг упіймати або вбити. Врешті-решт він дістався до нас. Я так і не дізнався всіх подробиць його подорожі, тому що звелів йому прийти наступного дня і наказав старшоу слузі подбати про нього. Слуга повів його. Бідолаха страждав від корости, і дружина мого слуги не хотіла пускати його в будинок, остерігаючись зарази. Йому дали ковдру і наказали спати на повітр. На біду, поблизу від нас блукав лев, який помітив бідолаху, стрибнув на нього і відкусив йому голову. Ніхто не підозрював про це. Так скінчилося його життя і вся історія про білих людей, і я не знаю сам, правда це чи вигадка! Як ви вважаєте, містере Квотермейне?
— Я теж не знаю, — відповів я, — але в цій дикій країні так багато загадкового, що мені буде прикро, якщо ця історія виявиться вигадкою! Принаймні ми спробуємо і пошукаємо! Ми маємо намір вирушити до Лекакизера, а звідти, якщо будемо живі, до озера Лага. Якщо там живуть білі люди, ми знайдемо їх!
— Ви — відважний народ, друзі мої, — сказав місіонер з легкою усмішкою.
Розділ IV
АЛЬФОНС І ЙОГО АНЕТА
По обіді ми оглянули весь будинок і всі споруди місії. Я маю визнати, що це найпрекрасніший куточок у всій Африці.
Ми повернулися на веранду, де знайшли Умслопогаса за його улюбленим заняттям, — він старанно чистив гвинтівки. Це була єдина робота, яку він визнавав, оскільки начальник зулусів не міг принизити своєї гідності якою-небудь іншою роботою. Незвичним був вигляд величезного зулуса, який сидів на підлозі, тоді як його бойова сокира стояла біля нього, притулена до стіни. Його тонкі аристократичні руки делікатно і дбайливо чистили механізм гвинтівок. Він придумав ім’я кожній гвинтівці. Одну, що належить серу Генрі, він називав “Громобій”, іншу маленьку, але таку, що дає сильний постріл, охрестив “малятком, яке говорить, неначе хльоскає”. Вінчестери він називав “жінки, які говорять так швидко, що не розрізниш жодного слова”, гвинтівки Мартіні він називав “звичайним народом”, і так усі до одної. Дивно було чути, як він під час чищення розмовляв з ними, ніби з людьми, жартував із найдобродушнішим виглядом. Він звертався також до своєї сокири, вважаючи її, здається, задушевним другом, і цілісінькими годинами розповідав їй свої пригоди. З притаманним йому гумором він назвав свою сокиру “Інкозі-каас”, що означає “начальник” мовою зулусів. Я здивувався такій назві і, нарешті, запитав його про це. Він пояснив мені, що ця сокира — жіночої статі, тому що в неї жіноча звичка глибоко проникати в усе. Він додав, що його сокира заслуговує такої назви, оскільки всі люди падають перед нею, вражені її силою і красою. Крім того, Умслопогас радився зі своєю сокирою в усіх скрутних ситуаціях, бо ця сокира, за його словами, володіла великою мудрістю, оскільки “зазирнула в мізки багатьох людей”.
Я взяв сокиру і довго роздивлявся жахливу зброю. Рогова рукоятка мала близько трьох футів завдовжки, з головкою на кінці, завбільшки з апельсин, щоб не ковзала рука. На цьому набалдашнику було нанесено багато карбів, що позначали кількість людей, убитих сокирою. Вона була зроблена з високосортної сталі і добре відшліфована. Умслопогас не знав напевно походження цієї сокири, оскільки взяв її з рук людини, яку вбив кілька років тому32. Сокира не була важкою, важила всього 21–22 фунти, як мені здається, але в руках Умслопогаса була смертоносною. Зазвичай він із силою вдаряв ворога кілька разів набалдашником сокири, використовуючи вістря тільки в особливих випадках. Завдяки цій звичці довбати ворога, він і одержав прізвисько “Дятел”. Умслопогас цінував свою чудову і жахливу зброю більше за власне життя. Він випускав її з рук лише коли їв, але й тоді сокира лежала у нього під ногою.
Тільки-но я встиг віддати Умслопогасу сокиру, з’явилася міс Флосі і попросила мене подивитися колекцію її квітів, африканських лілій і квітучих кущів.
Деякі були дивовижно красиві, хоча абсолютно не відомі мені. Я запитав її, чи не чула вона про лілію Гойа, незрівнянна краса якої вражала африканських мандрівників. Ця лілія квітне тільки раз на десять років і любить сухий ґрунт. Пізніше я бачив цю рідкісну квітку, та не зумію описати її красу і незвичайно ніжні та солодкі пахощі. Квітка виходить із віночка цибулини товстим м’ясистим стеблом й іноді має до чотирнадцяти дюймів у діаметрі. Спочатку утворюються зелені піхви, потім з’являються барвисті вусики і граційно в’ються стеблом. Урешті-решт, виходить сама квітка, сліпучо-біла дуга якої містить у собі чашечку оксамитового малинового кольору; з середини цієї чашечки визирає золотиста маточка. Я ніколи не бачив нічого схожого на цю розкішну квітку, яка мало кому відома. Дивлячись на неї, я мимоволі подумав, що в кожній квітці втілюється велич і слава Творця! На мою втіху, міс Флосі заявила мені, що добре знає квітку і намагалася виростити її в своєму саду, але безуспішно.
— Втім, — додала вона, — тепер час її цвітіння, і я постараюся дістати вам один зразок!
Потім я запитав її, чи не сумує вона тут і чи не відчуває себе самотньою, серед дикунів, не маючи подруг-одноліток.
— Чи самотня я? — заперечила міс Флосі. — О, ні! Я щаслива і зайнята цілий день, у мене є друзі. Мені осоружно було б перебувати в натовпі білих дівчаток, таких самих, як я! Тут, — продовжувала вона, хитнувши голівкою, — я — це я сама! На кілька миль довкола тубільці добре знають “Водяну лілію”, так називають вони мене, і готові все зробити для мене. А в книжках, які я читала про маленьких дівчаток в Англії, нічого подібного немає. Всього вони бояться і роблять тільки те, що подобається їхній учительці! О, якби мене посадили в клітку — це розбило б мені серце! Я вільна тепер, вільна, як вітер!
— Хіба ви не любите навчатися?
— Я навчаюся — батько вчить мене латині, французькій мові й арифметиці!
— Ви не боїтеся цих дикунів?
ebooksa