Ми подалися до себе переодягнутися і перев’язати наші рани. Я радий зізнатися, що залишився неушкодженим, а сер Генрі і Гуд, завдяки сталевим сорочкам, одержали незначні поранення, легко виліковні простим пластирем.
Рана місіонера була складною, але, на щастя, спис не зачепив артерії. Вимившись із насолодою, одягнувши звичний одяг, ми пройшли до їдальні, де на нас чекав сніданок. Якось дивно було сидіти в пристойно обставленій їдальні, пити чай і їсти підсмажений хліб, немов усе, що сталося з нами, було сном, немов ми кілька годин тому не билися з дикунами в рукопашній сутичці.
Гуд сказав, що всі події здаються йому якимось кошмаром. Коли ми поснідали, двері відчинилися й увійшла Флосі, бліда, змучена, але неушкоджена. Вона поцілувала нас усіх і подякувала. Я привітав її з винахідливістю і сміливістю, яку вона виявила, вбивши дикуна заради порятунку свого життя.
— О, не говоріть, не згадуйте! — вимовила вона і зайшлася в істеричному плачі. — Я ніколи не забуду його обличчя, коли він обернувся до мене, ніколи! Я не можу!
Я порадив їй піти і заснути. Вона послухалася і ввечері прокинулася бадьора й свіжа. Мене вразило, що дівчинка, яка володіла собою і стріляла в дикуна, тепер не могла навіть згадувати про це. Втім, це притаманне її статі!
Бідолашна Флосі! Гадаю, її нерви довго не заспокояться після жахливої ночі, проведеної в таборі дикунів. Згодом вона розповідала мені, що це було жахливо, нестерпно сидіти цієї нескінченної ночі, не знаючи, як, яким чином спробують урятувати її! Вона додала, що, знаючи нашу нечисленність, не насмілювалася чекати цього, тим паче, що мазаї не спускали з неї очей; більшість із них не бачила ніколи білих людей, вони торсали її за руки, за волосся своїми брудними лапами. Вона вирішила, якщо допомога не з’явиться, з першим промінням сонця вбити себе. Нянька чула слова лігоніні, що їх замучать до смерті, якщо до схід сонця ніхто з білих людей не з’явиться замінити її. Важко було дитині зважитися на це, але я не сумніваюся, що в неї вистачило б мужності застрелитися. Вона була в тому віці, коли англійські дівчатка ходять до школи і думають про десерт. Це дике дитя, ця дикунка виявила більше мужності, розуму і сили волі, ніж будь-яка доросла жінка, вихована в неробстві і розкошах.
Потім ми лягли спати і проспали до обіду. По обіді ми всі разом, з усіма мешканцями місії — чоловіками, жінками, хлопцями, дітьми — пішли до місця побоїща, щоб поховати наших убитих і кинути трупи дикунів у хвилі річки Тани, що протікає за п’ятдесят ярдів від краалю.
В урочистому мовчанні поховали ми наших мертвих. Гуда вибрали прочитати поховальну молитву (за відсутністю місіонера, вимушеного лежати), завдяки дзвінкому голосу і виразній манері читання. Це були гнітючі хвилини, але, за словами Гуда, було б ще гірше, якби нам довелося ховати самих себе!
Далі ми заходилися навантажувати трупами мазаїв воза, запряженого биками, зібравши спочатку всі списи, щити та іншу зброю. П’ять разів навантажували ми воза і кидали трупи в річку. Вочевидь, небагато дикунів встигли втекти. Крокодилам випала багата вечеря цієї ночі! В одному з трупів ми впізнали вартового з верхнього кінця краалю. Я запитав Гуда, як йому вдалося вбити його. Він розповів мені, що повз за ним за прикладом Умслопогаса і вдарив мечем. Той відчайдушно застогнав, але, на щастя, ніхто не почув цих стогонів. За словами Гуда, вбивати людей — жахлива річ, і огидніше за все — це обдумане, холоднокровне вбивство. Останнім трупом, кинутим нами у хвилі Тани, закінчили ми інцидент нашого нападу на табір мазаїв. Щити, списи, всю зброю ми узяли із собою, у місію. Не можу не пригадати одного випадку при тому. Повертаючись додому, ми проходили повз дупло, де ховався Альфонс сьогодні вранці. Маленький чоловічок був присутній під час поховання вбитих і мав вигляд зовсім не такий, як тоді, коли мазаї билися з нами. Для кожного трупа він знаходив який-небудь дотеп або насмішку. Він був веселий, спритний, плескав у долоні, співав, коли течія річки відносила трупи воїнів за сотні миль. Коротше кажучи, я подумав, що йому треба дати урок і запропонував судити його військовим судом за ганебну поведінку вранці.
Ми привели його до дерева і почали суд. Сер Генрі пояснив йому прекрасною французькою мовою весь сором боязкості, весь жах його поведінки, зухвалість, із якою він викинув з рота ганчірку, тоді як, цокаючи зубами, він міг підняти на ноги весь табір мазаїв і поруйнувати всі наші плани.
Ми чекали, що Альфонс буде присоромлений, розгублений, але розчарувалися. Він кланявся, усміхався і заявив, що його поведінка може здатися дивною, але насправді зуби його цокотіли зовсім не від страху — о, ні, звичайно, він дивувався, що пани могли навіть подумати про це, — а просто від уранішнього холоду. Щодо ганчірочки, якщо панам завгодно спробувати її жахливий смак, якась мікстура з парафінового масла, сала і пороху! Щось жахливе! Але він послухався і тримав її в роті, поки шлунок його не обурився… Ганчірка вилетіла з рота мимовільно.
— Забирайтеся геть, паскудний псюро! — перервав його сер Генрі зі сміхом і дав Альфонсу такого стусана, що той відлетів на кілька кроків, скривившись.
Увечері я розмовляв з місіонером, який страждав від своїх ран. Гуд, вельми майстерний у медицині, лікував його.
Містер Мекензі сказав мені, що зіткнення з дикунами дало йому хороший урок, і як тільки одужає, він передасть справи місії молодій людині, яка готується до місіонерської діяльності і виїде до Англії.
— Розумієте, Квотермейне, — сказав він, — я вирішив зробити так сьогодні вранці, коли ми повзли до табору дикунів. Я сказав собі, що коли ми залишимося живі і врятуємо Флосі, то я неодмінно виїду до Англії. Досить із мене дикунів! Я не насмілювався думати, що ми вціліємо. Дяка Богові і вам чотирьом, що ми живі, і я твердий у своєму рішенні, інакше буде гіше! Ще щось подібне, і моя дружина не витримає! Між нами, Квотермейне, я багатий! У мене триста тисяч фунтів, і кожен гріш зароблений чесною торгівлею. Гроші лежать у Занзібарському банку, бо прожиток тут не потребує витрат. Хоча мені важко покидати ці місця і залишити цих людей, які люблять мене, я маю їхати!
— Я радий цьому, — відповідав я, — з двох причин. Перша — у вас є обов’язки стосовно вашої дружини і доньки, особливо вам не можна забуати про дитину. Флосі має здобути освіту і жити серед таких же дітей, як вона, інакше вона виросте дикункою. Друга причина: рано чи пізно, але мазаї помстяться за себе. Кілька їх утекло, і результатом буде новий напад! Заради одного цього я виїхав би неодмінно! Коли вони дізнаються, що нас тут немає, вони, можливо, і не підуть сюди34!
— Ви маєте рацію! — відповідав місіонер. — Я виїду звідси цього ж місяця. Але шкода, ох, як шкода!
Розділ ІX
У НЕВІДОМІЙ КРАЇНІ
Минув тиждень. Якось увечері ми сиділи за вечерею в їдальні місії невеселі, оскільки завтра мали попрощатися з друзями і вирушити далі. Про мазаїв не було ні слуху ні духу. Окрім двох списів, забутих на траві, і порожніх патронів, що валялися біля стіни, ніщо не нагадувало, що в старому краалі відбувалася жахлива різанина. Мекензі, завдяки своєму спокійному темпераменту, швидко одужував і ходив тепер на милицях. Серед поранених один помер від гангрени, а інші потроху набиралися сил. Люди містера Мекензі, які пішли з караваном, повернулися, і в місії тепер був цілий гарнізон.
ebooksa