У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

22
18
20
22
24
26
28
30

Незважаючи на привітні і гарячі прохання залишитися ще, ми вирішили, що час вирушати, спочатку до гори Кеніа, потім у невідомі місця шукати таємничу білу расу. За цей час ми встигли оцінити переваги віслюків у такій подорожі, і придбали їх цілу дюжину для перевезення нашого майна і, якщо знадобиться, нас самих. У нас залишилося тільки двоє слуг, ті ж ваквафі, і ми визнали неможливим наймати тубільців і тягнути їх за собою бозна-куди.

Містер Мекензі сказав, що його дивує як ми, троє освічених людей, які мають усе в житті — здоров’я, добрі статки, становище, — для власного задоволення вибираємося кудись у глушину за пригодами, звідки можемо зовсім не повернутися. Але ми — англійці, шукачі пригод з голови до ніг! Наші прекрасні колонії зобов’язані своїм існуванням відважним людям і їхній надмірній любові до пригод, хоча ця любов, на перший погляд, здається чимось на зразок тихої форми божевілля.

“Шукач пригод” іде назустріч усьому, що б не сталося. Я навіть пишаюся цим титулом, який свідчить про сміливе серце, про гарячу віру в Провидіння. Крім того, коли імена Крезів, перед якими схиляється світ, імена різних політиків, які управляли світом, забуваються, імена відважних шукачів пригод, які зробили Англію такою, якою вона є тепер, ці імена згадуватимуться завжди з любов’ю і гордо передаються дітям! Ми троє, звичайно, не можемо розраховувати на це, ми задовольняємося тим, хто ми є!

Цього вечора, сидячи на веранді, попихкуючи люльками, ми побачили Альфонса, який підійшов до нас із вишуканим поклоном і заявив, що хоче переговорити з нами. Ми попросили його пояснень. Він сказав, що боїться приєднатися до нас у нашій подорожі, це зовсім не здивувало нас, адже ми знали про його вдачу страхополоха. Містер Мекензі виїжджає до Англії, а Альфонс був переконаний, що його без господаря схоплять, перевезуть у Францію і посадять до в’язниці. Ця думка непокоїла його, і засмучена уява виявляла тисячі небезпек. По суті, його злочин був давно забутий, і він міг безперешкодно з’явитися у Франції. Але він не припускав і думки про це і просив нас узяти його з собою. Боягуз від природи, Альфонс швидше був готовий іти на будь-який ризик, ніж приректи себе на зіткнення з поліцією в рідній країні. Вислухавши Альфонса, ми обговорили його пропозицію і згодилися взяти його з собою.

Містер Мекензі також радив нам узяти француза. Нас було мало, а француз — жвавий, діяльний хлопець, який умів докласти руки до всього і чудово куховарив. О, як він умів куховарити! Я впевнений, що він зготував би прекрасну страву зі старих шкарбунів свого героя-дідуся, про якого він так любив говорити. Відтак маленький чоловічок мав прекрасний характер, був веселий, як мавпа, і його кумедні, пихаті розповіді нескінченно розважали нас; окрім того, він був напрочуд незлобливий. Навіть його боягузтво не заважало нам, оскільки ми тепер знали його слабкість і могли застерегтися. Попередивши француза, що він ризикує потрапити в небезпеку, ми сказали, що приймаємо його пропозицію за умови повного скорення нашим наказам. Ми також вирішили покласти йому на утримання десять фунтів на місяць, щоб, повернувшись до цивілізованої країни, він міг завжди одержати їх. На все це він погодився дуже охоче і подався писати листа Анеті, якого місіонер обіцяв відіслати.

Потім він прочитав нам свого листа, сер Генрі переклав його, і ми дуже здивувалися. Тут було багато всього: і відданості, і страждань: “далеко, далеко від тебе, Ането, заради якої, обожнюваної, дорогої моєму серцю, я прирік себе на страждання!” Усе це мало зворушити серце жорстокої і чарівної служниці!

Настав ранок. О сьомій віслюків навантажили. Час вирушати!

Сумне це було прощання, особливо з маленькою Флосі! Ми з нею заприятелювали, часто розмовляли. Але її нерви не витримували згадок про жахливу ніч, яку вона провела полонянкою у кровожерних мазаїв.

— О, пане Квотермейне, — закричала вона, обвиваючи руками мою шию і заливаючись сльозами, — я не в змозі попрощатися з вами. Коли ми знову побачимося?

— Не знаю, дорога моя дитинко, — сказав я, — я стою на краю життя, а ви — на початку! Мені трішки залишилося попереду, вже все життя минуло, а вам, я сподіваюся, належать довгі і щасливі роки і багато хорошого в майбутньому! Поступово ви подорослішаєте і перетворитеся на прекрасну жінку, Флосі, все це дике життя здаватиметься вам якимось сном! Якщо ми ніколи більше не зустрінемося, я сподіваюся, ви згадуватимете вашого старого друга і його слова! Прагніть бути завжди доброю і хорошою, моя дорога, і, головне, правдивою. Доброта і щастя — одне і те саме! Будьте чуйною, допомагайте іншим, світ сповнений страждань, моя люба, і полегшити їх — наш благородний обов’язок.

Якщо ви зробите це, ви будете милою, богобоязною жінкою, осяєте щастям сумну долю багатьох людей, і ваше власне життя буде повніше, ніж життя інших жінок. Я даю вам добру пораду за старомодним звичаєм. А зараз скажу вам щось приємне для вас. Ви бачите цей клаптик паперу, який ми називаємо чеком? Його треба віддати вашому батькові разом із цією запискою. Коли-небудь ви вийдете заміж, моя дорога Флосі, вам куплять весільний подарунок, який ви носитимете як пам’ять про мисливця Квотермейна, а після вас ваша дочка, якщо вона буде у вас!

Маленька Флосі довго кричала і плакала і дала мені на спомин локон свого золотистого волосся, який зберігається у мене досі. Я подарував їй чек на тисячу фунтів і в записці уповноважив її батька покласти капітал під відсотки до урядової установи, щоб після досягнення певного віку або заміжжя Флосі купити їй найліпше діамантове кольє. Я вибрав діаманти, оскільки цінність їхня не падає, й у складні часи подальшого життя моя улюбленка може завжди обернути їх на гроші.

Нарешті після довгих прощань, рукостискань, побажань ми вирушили, попрощавшись з усіма мешканцями місії. Альфонс гірко плакав, залишаючи своїх господарів, у нього було м’яке серце. Я не особливо засмучувався, коли ми пішли, оскільки ненавиджу всі ці розставання. Найтяжче було спостерігати засмученого Умслопогаса, коли він прощався з Флосі, до якої вельми прив’язався. Він говорив, що вона така само мила, як зірка на нічному небі, і ніколи не втомлювався вітати себе з тим, що вбив лігоніні, який зазіхнув на життя дитини. Востаннє поглянули ми на красиву будівлю місії — справжню оазу в пустелі і попрощалися з європейською цивілізацією. Але я часто думаю про Мекензі, про те, як дісталися вони до Англії, і якщо живі й здорові, то, можливо, прочитають ці рядки. Люба маленька Флосі! Як поживає вона в країні, де немає чорних людей, щоб беззаперечно виконувати її накази, де немає сніжної вершини величної гори Кеніа, якою вона милувалася вранці! Прощай, моя дорога Флосі!

Покинувши місію, ми пішли вздовж підошви Кеніа, проминули гірське озеро Барінго, де одного з наших аскарі вжалила змія і він помер, незважаючи на всі наші зусилля врятувати його. Ми подолали відстань близько ста п’ятдесяти миль до іншої прекрасної, вкритої снігом гори Лекекизера, куди, на моє переконання, не ступала ніколи нога європейця. Тут ми провели два тижні, потім пішли незайманим і густим лісом округу Ельгумі. Я ніколи не бачив стільки слонів, як у цьому лісі.

Нелякані людиною, звірі буквально роїлися в цьому лісі, скоряючись тільки закону природи, яка регулювала приріст тварин. Годі й казати, що ми і не думали стріляти слонів, по-перше, через те, що в нас було мало зарядів, — запас нашої амуніції значно зменшився, оскільки віслюк, навантажений нею, перепливаючи вбрід річку, поплив разом із нею від нас, а по-друге, ми не могли нести з собою слонову кістку і не хотіли вбивати тварин заради задоволення. У цьому лісі слони, не знайомі з підступністю мисливців, підпускають людей до себе на двадцять ярдів, стоять, опустивши свої величезні вуха, немов гігантські цуценята, і роздивляються незвичайний для них феномен — людину. Коли дослідження здається їм незадовільним, слон, що стоїть попереду, починає сурмити тривогу. Але це трапляється рідко. Окрім слонів, у лісі водиться багато всякої звірини, є навіть леви! Мене дратує вигляд лева, після того, як одержав рану на нозі і залишився калікою на все життя. Ліс Ельгумі рясніє також мухами це-це, укус яких смертельний для тварин. Не знаю, чи через поганий корм, чи через особливо отруйні укуси це-це в цій місцевості, але наші бідолашні віслюки буквально падали і знемагали. На щастя, ці укуси подіяли тільки через два місяці, коли раптом, після дводенного холодного дощу всі тварини загинули; знявши шкуру з деяких з них, я знайшов на м’ясі смуги — характерну ознаку смерті від це-це, вказуючи на місце, куди комаха занурила свій хоботок. Вийшовши з лісу, ми рушили на північ, за вказівками містера Меккензі, і досягли великого озера Лага, в п’ятдесят миль завдовжки, про яке говорив нещасний, трагічно загиблий мандрівник. Тут ми близько місяця мандрували узгір’ями; місцевість ця взагалі схожа на Трансвааль. Увесь цей час ми підіймалися принаймні на сотню футів кожні десять миль. Справді, країна була гориста і мала багато снігових гір, серед яких розташовувалося озеро, за словами мандрівника, “яке не має дна”. Нарешті ми дісталися цього озера на вершині гори, очевидно, на місці згаслого кратера. Помітивши села на березі озера, ми спустилися вниз через сосновий ліс, що розрісся з усіх боків кратера, і були гостинно прийняті простим, мирним народом, який ніколи не бачив і не чув про білих людей. Вони зверталися до нас дуже шанобливо і ласкаво пригощали нас молоком і всім, що в них було. Це дивовижне озеро лежить, за свідченнями нашого анероїда35, на висоті 11, 450 футів над рівнем моря; клімат країни досить холодний, схожий на клімат Англії. Перші три дні, втім, ми взагалі нічого не бачили через непроникний туман. Полив дощ, укуси отруйної мухи позначилися на решті наших уцілілих віслюків, і всі вони виздихати.

Це нещастя поставило нас у скрутне становище, оскільки ми втратили можливість перевозити нашу поклажу, аз іншого боку, позбавляло нас усіляких клопотів. Правда, амуніції у нас було мало: півтори сотні патронів для гвинтівок і п’ятдесят рушничних патронів. Що робити з цим небагатим майном — ми не знали. Нам здавалося, що наші мандри завершилися. Якби ми навіть і кинули наміри шукати білу расу, то було б смішно повертатися назад за сімсот миль при нашому теперішньому безпорадному становищі. Ми вирішили, що найкраще — залишитися тут (добре, що тубільці чудово ставилися до нас), очікуючи нагоди і досліджуючи країну та її околиці.

Ми придбали великий, міцний човен, досить просторий, щоб умістити всіх нас із багажем.

Вождеві поселення, біля якого ми дістали човен, ми віддали на сплату за нього три порожні мідні патрони, якими він був безмежно захоплений. Потім ми вирішили об’їхати озеро, аби знайти зручне місце для табору. Не знаючи, чи повернемося в село, ми склали до човна все наше майно і чверть смаженої косулі — смакота! Коли ми пливли, тубільці встигли обігнати нас у своїх легких човниках і попередили мешканців інших сіл про наше наближення. Ми тихо веслували, аж раптом Гуд помітив незвичайно ясного голубого кольору воду і сказав, що тубільці говорили йому, — всі вони — затяті рибалки, оскільки риба складає їхню головну їжу, — про дивну глибину озера, яке має на дні глибокий отвір, куди зникає вода і звідки викидається іноді вогонь.

Я сказав йому, що він, напевно, чув легенду про діючі за давніх часів вулкани, які вже згасли. Ми справді бачили на берегах озера сліди дії вулкана після вулканічної смерті центрального кратера озера, що перетворилося тепер на дно. Наблизившись до віддаленого берега озера, ми побачили, що він був перпендикулярною скелястою стіною. Ми попливли паралельно до неї на відстані ста кроків у кінець озера, оскільки знали, що там є велике село. Повз нас пливло багато обрубків, суччя, гілок та іншого непотребу; Гуд вважав, що їх несло течією. Поки ми розмірковували про це, сер Генрі звернув нашу увагу на великих білих лебедів, що літали над озером, і дуже хотів дістати одного з них. Я розпитував про птахів у тубільців і знав, що в певний період року вони прилітають рано-вранці сюди з гір, і тоді їх легко спіймати, оскільки вони дуже виснажені. Я питав у тубільців, з якої країни прилітають лебеді, але вони знизували плечима і відповідали, що на вершині великої чорної скелі лежить негостинна країна, а над нею снігові гори, де багато звірів, де ніхто не може жити, а за горами на сотні миль тягнеться густий терновий ліс, неприступний не тільки для людей, а й для слонів. На моє запитання про білих людей, що живуть по той бік гір і лісу, вони засміялися. Але пізніше одна стара бабуся прийшла до мене і сказала, що в дитинстві вона чула від свого діда розповідь про те, як його предок у юності пройшов і гори, і пустелю, проник у ліс і бачив білих людей, які живуть у кам’яних краалях. Ці відомості були дуже непевними, та коли я почув розповідь старої, я переконався, що всі ці чутки мають частку правди, і що необхідно розкрити цю таємницю. Мені не спадало на думку, яким чарівним шляхом здійсниться моє палке бажання!

Ми під’їхали до лебедів, що мирно погойдувалися на воді; сер Генрі, почекавши хвилину, вистрілив і вбив двох. Інші піднялися, сильно розбризкуючи воду. Знову пролунав постріл. Один птах упав з простреленим крилом, і я бачив, що в іншого поранена нога, проте він над силу поплив далі. Решта лебедів піднялися і, описавши коло, вишикувалися трикутником і полетіли кудись на північний схід. Ми підняли у човен двох красивих мертвих птахів, з яких кожен важив близько тридцяти фунтів, і заходилися ловити пораненого лебедя, що нерухомо плив ясною водою. Оскільки обрубане гілля і суччя заважали руху човна, то я велів нашому ваквафі, який добре плавав, стрибнути у воду і спіймати лебедя, — я знав, що в озері немає крокодилів, отже, небезпеки не передбачалося ніякої. Ваквафі послухався і спіймав лебедя за крило, причому поступово наблизився до скелі, об яку з силою билася вода. Раптом він почав кричати, що його кудись відносить. Справді, ми побачили, що він пливе щосили, пориваючись до нас, але течія несе його до скелі. Відчайдушно змахнувши веслами, ми рвонули до нього, але що більше ми старалися, то дужче тягло його до скелі. Раптом я помітив, що перед нами, майже на вісімнадцять дюймів над поверхнею озера, підносилося щось схоже на арку тунелю. Очевидно, на кілька футів скеля була затоплена водою. До цієї-то арки мчав зі страхітливою швидкістю наш бідолашний слуга. Він хоробро боровся з течією, і я сподівався врятувати його, аж раптом помітив відчай на його обличчі. На наших очах його втягнуло вглиб, і він зник з очей. Тієї самої хвилини я відчув, що якась сильна рука схопила наш човен і з силою жбурнула його до скелі.