У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Ми зрозуміли страшну небезпеку і заходилися шалено працювати веслами. Марно! Стрілою мчали ми до арки, і я думав, що порятунку немає.

На щастя, я настільки зберіг самовладання, що кинувся на дно човна і крикнув:

— Швидше, вниз обличчям! Лягай!

Усі так і вчинили.

Почувся глухий шум, неначе від тертя, човен потягло вниз, і вода почала заливати його. Ми тонули. Раптом шум припинився, і ми відчули, що човен пливе. Я трохи повернув голову, не сміючи підвести її, і подивився. При слабкому світлі я побачив навислу над нашими головами арку скелі. Потім я вже нічого не бачив, оскільки світло зникло, і ми опинилися в абсолютній і непроникній темряві.

Близько години ми лежали так на дні човна, так і не підводячи голови, і не могли навіть говорити, бо вода заглушувала наші голоси. Зрозуміло, у нас не було особливого бажання розмовляти, адже ми були пригнічені жахом нашого становища, страхом неминучої смерті, боялися бути придавленими до стіни печери або втягнутими вглиб чи просто задихнутися від нестачі повітря. Всілякі види смерті лізли мені в голову, поки я лежав на дні човна, прислухаючись до ревіння води. Я чув і інший звук — безперестанні крики Альфонса, але вони, здавалося мені, долітали звідкись здалеку. Я подумав, що став жертвою кошмару.

Розділ X

ПІДЗЕМНИЙ ВОГОНЬ

Ми пливли. Течія несла нас. Нарешті я помітив, що шум води послабшав. Я міг тепер виразно розрізнити крики Альфонса. Узявши весло, я тицьнув ним француза, а він, думаючи, що настав кінець, заревів ще голосніше. Тоді я тихо і обережно піднявся, став на коліна і спробував обмацати рукою склепіння, але його не було. Я взяв весло, підняв його над головою, наскільки міг, нахилив його праворуч, ліворуч і нічого не намацав, окрім води внизу.

Пригадавши, що у нас є з собою маленький ліхтар і олія, я розшукав його, обережно запалив і, коли гніт розгорівся, озирнувся довкруги. Перше, що мені впало в очі, — це бліде, спотворене обличчя Альфонса, який, вважаючи, що це кінець і він бачить надприродне явище, жахливо заволав, за що й одержав штурхана веслом для заспокоєння.

Гуд лежав на спині, зі скельцем в оці і дивився в темряву, сер Генрі, голова якого покоїлася впоперек човна, рукою намагався визначити швидкість течії. Коли світло ліхтаря впало на старого Умслопогаса, я був готовий розсміятися.

Як відомо, ми взяли з собою частину смаженої косулі. Сталося так, що коли ми кинулися всі на дно човна, голова Умслопогаса опинилася близько до печені, і як тільки він отямився від потрясіння, то відчув, що голодний. Він відрізав своєю сокирою шматок м’яса і тепер знищував його з виглядом щонайповнішого задоволення. Потім він пояснив мені, що, готуючись до “далекої подорожі”, вважав за краще вирушили туди ситим.

Як тільки інші побачили, що я запалив ліхтар, підбадьорилися і відштовхнули Альфонса в дальній кінець човна, погрожуючи на той випадок, якщо він не замовкне, заспокоїти його, кинувши у воду слідом за потонулим ваквафі чекати зустрічі з Анетою в іншому світі. Потім ми обговорювали своє становище. Перш за все, за пропозицією Гуда, ми прив’язали обидва весла для того, щоб вони могли оберегти нас від зіткнення зі скелею або від раптового пониження склепіння. Ми зрозуміли, що перебуваємо в підземній річці, котра витікала з озера. Такі річки існують у багатьох частинах світу, та мандрівникам не довелося дослідити їх. Річка була досить широка, ми бачили це, оскільки світло ліхтаря сягало бічних стінок тунелю. Коли течія випадково відносила нас убік, ми могли розрізнити стіни й арки на висоті 25 футів над нашими головами. На щастя для нас, течія була сильніша на середині річки.

Перше, що ми зробили, це домовилися, щоб хтось із нас із ліхтарем і жердиною в руці був біля весел, готовий попередити нас про будь-яку небезпеку. Умслопогас, який чудово підобідав, відразу ж став на варті. Це було все, що ми могли зробити для власного порятунку. Потім іще хтось зайняв місце на кормі, з веслом у руці, щоб стримувати човен і не давати йому вдаритися об боки печери. Влаштувавши це, ми поїли трохи смаженого м’яса (ми не знали, чи довго залишимося в темряві!) і відчули себе ліпше. Я заявив, що становище наше надто серйозне, але не безнадійне, навіть якщо тубільці, які запевняли, що річка впадає прямо в надра землі, і мали рацію. Очевидно, річка кудись тече, можливо, на той бік гір, і ми маємо триматися, поки приїдемо “туди”, але куди — невідомо! Гуд зловісно заперечив мені, що ми можемо стати жертвами різних несподіваних жахів або річка впаде, зрештою, кудись у прірву — тоді наша доля буде вельми жалюгідною.

— Гаразд, сподіваймося на краще і готуймося до найгіршого! — сказав сер Генрі, завжди веселий і дотепний — ознака безперечної етнічної сили у важкі хвилини. — Ми пережили разом стільки небезпек, що, мені здається, щасливо виплутаємося й тепер!

Ми дослухалися чудової поради кожен по-своєму, за винятком Альфонса, який лежав, заціпенівши. Гуд сидів біля стерна, Умслопогас на веслах, мені і серу Генрі залишалося тільки лежати в човні і думати. Звичайно, наше становище було дуже незвичайне — плисти підземною річкою, неначе душі грішників, що переправляються Хароном через Стікс, як жартував Куртіс! Як темно було довкола! Тільки слабкий промінь світла від нашої лампи осявав морок. На веслах сидів Умслопогас із жердиною в руці, насторожі, а за ним, у тіні, постать Гуда, який вдивлявся в темряву і періодично занурював весло у воду.

“Чудово, — думав я, — ви хотіли пригод, милий Аллане, і дочекалися! Вам треба б посоромитися у ваші роки, та оскільки так сталося, яким би жахливим не був ваш стан, мабуть, все одно нічого тут не вдієш! і коли все закінчиться, підземна річка — зовсім не погане місце для вічного заспокоєння!”

Я маю зізнатися, що нерви мої напружилися до краю. Навіть холоднокровній людині, яка чимало зазнала випробувань, важко звикнути до думки, що їй, мабуть, залишається жити не більше п’яти хвилин! Але, правду кажучи, наші побоювання були нелогічними, оскільки людина ніколи не може бути впевнена, що з нею станеться наступної хвилини, навіть сидячи в добре облаштованому будинку з двома поліцейськими під вікном, що охороняють її спокій!

Минуло кілька годин відтоді, як ми пливли в темряві, а Гуд і Умслопогас чатували. Чергування, як ми домовилися, триватиме п’ять годин. О сьомій годині я і сер Генрі змінили їх і вони лягли спати. Три години все йшло добре, хоча сер Генрі іноді відштовхував веслом човен від стін тунелю. Сильна течія несла нас серединою річки, хоча іноді човен підпливав до якоїсь стіни. Чим я особливо переймався і цікавився, так це питанням: яким чином підтримувався тут притік свіжого повітря? Воно було важке й вологе, але все-таки задовільне. Єдине, чим я пояснив собі це явище, що води озера містили в собі достатню кількість повітря, яке проникало в тунель і не застоювалося тут. Близько трьох годин просидів я біля керма, аж раптом помітив значну зміну температури. Спочатку я не звернув на це уваги, але за півгодини, коли спека все більше посилювалася, я запитав сера Генрі, чи помічає він, що стає спекотно, чи це мені вважається.