— Чи помічаю я? — відповів він. — Так! Мені здається, що я потрапив до турецької лазні!
Прокинулися Гуд і Умслопогас, задихаючись від спеки. Всі ми були змушені зняти з себе одяг. Умслопогас мав перевагу перед нами, оскільки йому нічого було знімати, окрім “муша”.
Спека посилювалася, ми ледве могли дихати, обливаючись потом. За півгодини, хоча ми зовсім роздягайся, вже ледве могли витримувати спеку. Це було схоже на переддень пекла. Я опустив руку у воду із криком відсмикував її; вода кипіла. Маленький термометр показував 123 градуси. Біля поверхні води клубочилася пара. Альфонс стогнав, що ми потрапили в пекло ще за життя. Сер Генрі припускав, що ми перебуваємо поблизу підземного вулкана, і, мабуть, це припущення було правильним. Важко описати наші страждання! Піт висихав на нас. Ми лежали на дні човна, фізично нездатні управляти ним, і переживали відчуття риби, викинутої на берег. Наша шкіра почала лопатися, і кров приливала до голови, стукаючи в скроні, як парова машина.
Несподівано річка повернула ліворуч, і сер Генрі, задихаючись, хрипким голосом покликав мене і вказав на жахливе видовище. На півмилі попереду нас підіймався з поверхні води величезний стовп білого полум’я, на п’ятдесят футів угору, і падав назад звивистими каскадами вогню. Жахливе виверження газу було схоже на велику вогняну квітку, котра виросла на поверхні води/Над нею і довкола неї панував морок. Хто може описати весь цей жах і красу? Хоча ми були за п’ятсот ярдів від нього, але в печері було світло, як удень, і ми могли бачити склепіння, що підносилося на сорок футів над нашими головами.
Скеля була абсолютно чорна, і я міг розрізнити довгі блискучі жилки руди на її стінах. Але який це був метал, я не знаю!
Ми мчали прямо до вогняного стовпа, схожого на горнило печі. — Тримай човна праворуч, Квотермейне, праворуч! — закричав сер Генрі. За хвилину він упав непритомним. Альфонс давно лежав без тями. Гуд був близький до цього. Залишилися тільки ми удвох із Умслопогасом. Ми перебували тепер за п’ятдесят ярдів від вогню. Я помітив, що голова Умслопогаса схилилася на руки. Я залишився сам, не міг дихати і просто задихався. Дерево човна почало горіти. Я бачив, як тліло пір’я одного з убитих лебедів, і розумів, що наблизившись іще на три-чотири ярди до вогню, загинемо.
Я схопив весло, щоб спрямовувати човен якомога далі від вогню, і впустив його. Мої очі були готові луснути, і крізь опущені повіки я відчував страшну спеку. Ми опинилися якраз напроти вогню, вода люто кипіла навколо. Ще п’ять секунд… Ми проминули вогонь… Я знепритомнів. Перше, що я відчув, отямившись, — це повітря, що освіжило моє обличчя. Мої очі ледь розплющилися. Я озирнувся. Вдалині, вгорі, виднілося світло, довкола нас панував морок. Я пригадав усе. Човен плив річкою, і на дні човна я побачив голі фігури моїх супутників. “Чи живі вони?” — подумав я. Невже я залишився один у цьому жахливому місці? Я опустив руку у воду і знову з криком відсмикував її. Шкіра моя була обпалена, а вода досить холодна, і дотик її до обпаленого місця завдавав нестерпного болю. Я пригадав про інших і бризнув на них водою. На превелику мою радість, усі вони опритомніли. Спочатку Умслопогас, потім інші. Вони напилися води, поглинаючи її у великій кількості, як справжні губки. Було прохолодно, і ми по-. спіхом одягнулися. Гуд указав нам на край човна. Від спеки дерево вкрилося пухирями і місцями пожолобилося. Якби човен був зроблений, як звичайні європейські човни, він неодмінно б розсохся і пішов би на дно, але, на щастя, його зробили з якогось тубільного дерева і тому він залишився неушкодженим. Звідки взялося це полум’я, ми так і не дізналися. Мабуть, це вулканічні гази вирвалися з надр землі. Одягнувшись і поговоривши трохи, ми роззирнулися. Ми пливли, як і раніше, в темряві і вирішили пристати до берега річки, яким слугував уламок скелі, безперервно омиваний водою. Тут, на майданчику в сім або вісім ярдів, ми вирішили відпочити трохи і випростати ноги. Це було страшне місце, але все-таки давало змогу відпочити від усіх жахів річки та оглянути й полагодити човна. Ми вибрали краще місце, насилу пристали до берега і видерлися на круглі, негостинні голяки.
— Слово честі, — сказав Гуд, який першим ступив на берег. — Ох і гидке місце! — Він засміявся. Одразу ж громовий голос повторив його слова сотні разів. — Міс-це! це… цео! — відповів інший голос десь зі скелі. — Місце! місце! місце!… це… це-це… — гриміли голоси, супроводжувані реготом, який повторювався всюди і, врешті, замовк так само несподівано, як і почався.
— О, Боже! — простогнав Альфонс, втрачаючи будь-яке самовладання.
— Боже! Боже! Боже мій! — загриміла луна на всі лади і голоси.
— Ох, я бачу, що тут живуть дияволи! — сказав тихо Умслопогас. — Місце має саме такий вигляд!
Я прагнув пояснити йому, що причина цих криків чудове, цікаве відлуння, але він не хотів вірити.
— Я знаю луну! — заперечив він. — Напроти мого краалю, в країні зулусів, жило таке відлуння, і ми говорили з ним. Але тут луна, як грім, а в мене луна була схожа на голос дитини. Ні, ні, тут живуть дияволи! Але мені байдуже, я не думаю про них! — додав він, затягуючись люлькою. — Нехай вони ревуть, що хочуть: вони не посміють показатися!
Він замовк, вважаючи дияволів негідними своєї уваги. Ми вирішили розмовляти пошепки, але навіть шепіт лунав у скелях якимось таємничим гомоном і завмирав стогнучи і зітхаючи. Це — чарівна, романтична річ, але ми переситилися нею тут, у цьому жахливому місці.
Розташувавшись абияк на камінні, ми пішли помити і перев’язати, наскільки було можливо, наші опіки. У нас знайшлася олія для ліхтаря, але ми пошкодували витрачати її на це; розрізали одного з лебедів і жиром його змазали нашу обпалену шкіру. Потім оглянули човен, полагодили його і захотіли їсти, бо за нашим годинником був полудень. Ми всілися в коло і знищили нашу печеню. Але я з’їв мало, оскільки відчував себе хворим від страждань попередньої ночі. У мене дуже боліла голова. Дивний це був обід! Морок, що оточував нас, був такий глибокий, що ми ледве бачили їжу, яку підносили до рота. Я випадково оглянувся, бо мою увагу привернув якийсь шерех по камінню, і побачив величезних чорних крабів. Кілька дюжин цих жахливих тварин повзли до нас, мабуть, привернуті запахом м’яса. Краб — це огидна істота з блискучими очима, дуже довгими, гнучкими щупальцями і гігантськими клішнями. Вони оточили нас. Уражений цим видовищем, я схопився і побачив, як один краб витягнув свої величезні клешні і так ущипнув Гула, який нічого не підозрював, що той із криком підскочив і розбудив стоголосу луну. Інший величезний краб ущипнув ногу Альфонса. Можна уявити подальшу сцену. Альфонс горлав, за ним ревла луна, повторюючи його крики. Умслопогас узяв сокиру й ударив одного краба, який жахливо завищав, і луна повторила його виск. Потім, з піною біля рота, краб здох. З усіх кутків і щілин повилізали одразу сотні його приятелів, немов кредитори на банкрута, і помітивши, що тварина впала, кинулися на нього, буквально розірвали на клапті своїми величезними клішнями і зжерли. Схопивши що трапилося під руку, — каміння, голяки, ми вбивали їх, а інші хапали і пожирали вбитих із піною біля рота, з огидним виском. Вони намагалися ущипнути нас або вкрасти у нас м’ясо. Один найбільший краб підповз до лебедя і почав його жерти. Негайно налетіли інші, і почалася огидна сцена. Чудовиська вищали, скаженіли, ділячи здобич, і рвали її одне у одного! Це було жахливе видовище в непроглядному мороці, при жахливій луні, яка діяла на нерви. Дивно було дивитися на крабів! Здавалося, всі найгірші людські пристрасті й бажання втілилися в цих тваринах і довели їх до сказу. Вся ця сцена могла б служити багатим матеріалом для нової пісні “Дантового Пекла”, як сказав Куртіс.
— Я бачу, хлопці, ви добираєтеся до м’яса, і нам треба забиратися звідси! — тихо сказав Гуд. Ми не стали зволікали, відв’язали і зіштовхнули човна, навколо якого сотнями метушилися жахливі тварини, і попрямували До середини річки, залишивши позад недоїдений обід і масу чудовисьок, що вищали і казилися, відчуваючи себе повними господарями жахливого берега.
— Це й є тутешні дияволи! — сказав Умслопогас з таким виглядом, неначе розв’язав нарешті задачу, і я був готовий погодитися.
Зауваження Умслопогаса були схожі на удари його сокири — завжди влучні.
— Що тепер робити? — запитав сер Генрі.
— Гадаю, плисти! — відповів я, і ми продовжили подорож.
ebooksa