— Час навідатися до мого бешкетника Джеремі. Татусь так за ним скучив! — Голос штурмана затремтів. — Це поруч, п"ять хвилин.
Будинок, до якого він привів нас тепер, був чепурніший за попередні. Стіні його були вибілені білою фарбою, до фасаду прилягала тераса з різьбленими перилами.
— Я піклуюся про мого Джеремі. Від"їжджав — залишив сотню ліврів. І потім з Бордо з одним приятелем передав, — похвалився Логан і загорлав: — Агов, Нано, прокидайся! Це я!
Від крику з сусіднього кутка шаснула перелякана кішка. І щось ще там ворухнулося. Я прекрасно бачу в темряві, тому розрізнив обриси людини. Голова її була обв"язана хусткою, у вусі зблиснула сережка, щелепи напружено працювали, пережовуючи тютюн. Мені цей суб’єкт не сподобався. Чому він ховається? У такому місті, як Форт-Рояль, та ще й у нинішні скрутні часи, легко можуть прирізати через гаманець і навіть пару гарного взуття, а мої супутники за місцевими мірками виглядали багатіями: обидва у перуках, у добротному одязі.
Я, попереджуючи, заклекотів, і Летиція оглянулася, але підозрілий тип повернувся і швидким кроком, майже бігцем, утік, туди йому й дорога.
— Джемі, дитинко, твій татусь повернувся! — загорлала з вікна кругловида негритянка. — Татусь привіз тобі гостинців, вставай!
Нана викотилася на терасу, низенька й кругла, дуже схожа на гарбуз. Ухопила ірландця в обійми, але він нетерпляче вивільнився і швиденько ввійшов у дім. Ми з Летицією залишилися ззовні, спостерігали сімейну сцену через прочинене вікно.
Зустріч батька з улюбленим чадом була бурхливою, та недовгою. Гаррі витягнув з ліжечка пухкого малюка зі шкірою кольору какао і вогняно-рудим кучерявим волоссям. Хлопчиську був, напевне, рік або трохи більше. Штурман трусив його, цілував, а дитинка поводилася так, як кожен нормальний малюк, розбуджений серед ночі — перелякано верещав і дриґав ніжками.
— Ти мій маленький талісман! — схлипував сентиментальний ірландець, не звертаючи уваги на крики сина. — Все, що робить татусь, він робить заради тебе! Скоро ти спатимеш у золотій колисці і їстимеш із золотих тарілок!
— У нього вже два зуби є, — повідомила у зв"язку з цим Нана, що викликало у батька новий вибух радощів.
Зуби були показані й любовно оглянуті. На цьому зустріч, власне, скінчилася.
Логан сунув малюка матері й вдарив її кулаком у вухо.
Вона хитнулася. Без особливого здивування, принаймні без образи поцікавилася:
— За що це ти мене вдарив, Гаррі?
— Щоб пильнувала мого синочка, як зіницю ока. Якщо з ним щось трапиться, ти знаєш, що я з тобою зроблю.
— Знаю, — зітхнула вона. — Тільки дарма ти таке кажеш. Чи вже я…
— Гаразд, Нано, заткни пельку. Це тобі. — Він кинув на стіл гаманець. — Незабаром я повернуся, і тоді заживемо по-іншому.
На вулиці Летиція запитала:
— Хлопчисько, звісно, дуже славний, але чому з усіх своїх дітей ви вирізняєте саме його?
— Тому що він принесе мені талан. — Гаррі підморгнув. — А тепер, Епіне, ми з вами підемо в одну добрячу таверну, де нам за півдуката дадуть кімнатку під дахом. Жодна собака не зможе нас там підслухати.