— Мені боляче! А для справи знадобляться обидві руки!
— Якої справи?
— Тієї, про яку я хочу вам розповісти. Але тепер розмова відкладається. Дві смерті — лихе віщування. Я не можу відразу повернути Йому борг, але принаймні зобов"язаний зробити перший крок. Прощавайте, Епіне! Побалакаємо завтра.
Він підтюпцем побіг провулком, притримуючи перев’язану руку.
— Куди ви?
— В бордель! Я маю посіяти нове сім’я! Адже врожай буде тільки через дев’ять місяців!
О, люди, які ж ви смішні з вашими несусвітніми віруваннями і забобонами! Гаррі Логан із вас — ще не найбільш несусвітній.
Щось починає прояснюватися, а щось заплутується ще більше
Ірландець побіг «сіяти сім’я», а ми залишилися у темному провулку, в оточенні мертвих тіл.
Одне з них, утім, ще подавало ознаки життя. Голомозий розбійник на прізвисько Гарбуз ворушився і жалібно стогнав. Певно, згадавши про свої лікарські обов"язки, а може, просто зі співчуття, Летиція наблизилася до пораненого.
— Нічого не бачу, — пробурмотіла вона. — Треба перетягнути його на відкрите місце…
Взяла під пахви і відтягнула до рогу, де тінь від будинків не затуляла місяць. Гарбуз прохрипів: «Залиш мене… Боляче! Будь ти проклятий…», але Летиція не звертала уваги на його скарги.
Вона зняла перуку, запхала її в капелюх і прилаштувала голову помираючого на цю імпровізовану подушку. З діжки, що стояла під водостоком, зачерпнула води і обмила Гарбузу обличчя, змочила губи. Потім розстебнула скривавлену сорочку і зітхнула. Тут не допоміг би і більш досвідчений лікар. Я бачив за свій вік чимало поранень і відразу зрозумів, що куля пробила бідоласі легеню.
— Мені кінець, — сипів Гарбуз. — Дай мені ковток рому. Заради Бога! Дай… У Джима за пазухою завжди є фляга…
Летиція сходила по ром. Злегка піднявши пораненому голову, дала випити.
Гарбуз жадібно забулькотів і не зупинився, поки фляга (між іншим, зроблена з маленького гарбуза) не спорожніла. Вогняний ром накоїв на світі чимало лиха, але в даному випадку його вплив був благодійним або принаймні милосердним.
Бандит (а я все ще вважав, що містер Гарбуз — розбійник з великої дороги) перестав стогнати і корчитися.
— Гаразд… — сказав він майже спокійним голосом. — Я не можу поворухнутися, від ніг підіймається холод. Незабаром я здохну. Але зараз мені добре. Дякую тобі, хлопче, що допоміг мені у мою смертну часину. Не йди, га? Побудь зі мною до кінця. А за це я дам тобі добру пораду.
— Ти краще мовчи, з тебе виходять останні сили.