— Мені треба в аптеку.
— Потім сходите. Якщо такі дрібниці ще будуть вас цікавити після нашої розмови. Аптека старого Люка на головній площі, ліворуч від церкви. Можна дзвонити в будь-який час доби, він звик. Вночі туди частенько приповзають ті, кому понівечили шкуру в якійсь бійці.
— Тоді я б волів заглянути до мсьє Люка просто…
На відміну від Летиції, мене дуже цікавило, що це за така важлива бесіда, яку хотів провести з нами Логан. Тому я летів зовсім низько над ними і не дивився по боках. Тільки цим можна пояснити, що я проґавив небезпеку. Як кажуть у таких випадках самураї, перш ніж зробити харакірі: «Мені немає вибачення».
Єдиним виправданням мені може слугувати те, що провулок, в якому це сталося, зовсім не освітлювався. Якби не місяць та зірки, темряву без перебільшення варто було назвати глухою.
З мороку зі швидкістю хижаків, які кидаються на здобич, вискочили три тіні.
Один чоловік ззаду кинувся на Летицію, обхопив за плечі і приставив до горлянки ножа. Ще двоє взяли під руки штурмана.
— Ану, поверни його пикою до місяця, — долетів хриплий голос, який говорив англійською. Логану рвучко задерли голову. — Це він! Я не помилився!
Перше заціпеніння, природне за таких обставин, минуло. Я приготувався до бійки. У мене великий, напрочуд міцний дзьоб. Я ніколи не пробував, чи можна ним пробити людську скроню, але тепер був готовий спробувати. Я мирний папуга, принциповий ворог всілякого насилля; я люблю людей, та моя вихованка мені дорожча за принципи і за все людство вкупі.
Я кинувся вниз, цілячи ворогові трохи вище вуха. Не знаю, вдалося б мені його вбити чи тільки оглушити. Від знайомства з моїм дзьобом розбійника врятувало те, що саме цієї миті він сказав:
— Стій тихо, хлопче, і тобі нічого не буде. Нам потрібен не ти.
Я здійснив вихід із крутого піке прямо над головою грабіжника. Він так і не зрозумів, що над ним шурхотіла крилами не випадкова нічна птаха, а, можливо, сама смерть.
Я вже казав, що бачу в темряві набагато краще, ніж люди. Не випускаючи з поля зору негідника, який тримав Летицію (він був у пошарпаному шотландському береті), я роздивився решту.
Один був широкоплечий, з лисою чи голеною довбешкою — вона злегка виблискувала у місячному світлі. Інший, з хрипким голосом, видався мені схожим на підозрілого суб’єкта, що ховався біля будинку Нани.
Моя здогадка відразу підтвердилася.
— Я казав вам: рано чи пізно Гаррі заявиться провідати свого виродка! — радів хриплий, розмахуючи пістолетом перед носом у штурмана.
— Ти головатий, Джиме, — сказав лисий, тримаючи Логана ззаду за руки. — Ну що, рудий щуре, поговоримо?
— Залюбки, Гарбузе, — відповів Гаррі, який, варто віддати йому належне, не втратив самовладання. — Я готовий відповісти на будь-які запитання. Тільки… — І він промовив щось дуже тихо — я не розібрав.
Не розчув і Джим.
— Що-що?