— Ще в листопаді, — відповіла йому висока, кощава мулатка, ніскільки не здивувавшись нічному візитеру. — Викапаний ти. Давай золоті сережки.
— Спочатку покажи дитину.
Йому сунули сповитий згорток, і Гаррі, зажадавши ліхтаря, уважно оглянув малюка.
— Ти ще більша курва, ніж я думав! — вигукнув він і тупнув ногою. — Ніяких сережок не отримаєш!
— Агов, легше з моєю подружкою! — сказала з вікна вусата голова, яка спостерігала за подіями з неприхованим невдоволенням.
Тоді Логан, розвернувшись, гепнув заступника ліхтарем по чолу. Скло розбилося на друзки, на обличчя бідолахи полилася палаюча олія.
— Мої вуса! А-а! — заволав він, відсахнувшись.
Заверещала і мулатка. Штурман плюхнув малюка на підвіконня — ідо хору долучився дитячий вереск.
— Що ви робите?! — скрикнула Летиція.
— Ходімо, друже мій. — Логан похмуро закрокував з двору. — Це не моя дитина, мене не надуриш. У моїх, навіть якщо це негреня, у волоссі обов’язково є рудуватість, а на вухах ластовиння — як у мене.
— Хіба у негрів буває ластовиння?
— У моїх — обов’язково. Ох, жінки, жінки! Дурнем буде той, хто їм повірить. Я прошу вибачення, друже Епін, за цей вибух обурення. До того ж я, здається, поранив невинну людину? — Він оглянувся на будинок, звідки все ще долинали крики — ніби збирався повернутися й вибачитися. — А-а, все одно. Ходімо, приятелю. Лишається ще одна надія…
І ми рушили далі.
За третьою адресою нам, нарешті, пощастило. Ледаща заспана дівка у полотняній сорочці пред’явила штурманові двійню. А заразом і погодувала крихіток. Поки вони смоктали її величезні груди, Логан здійснив огляд. Не знаю, як він зумів у напівтемряві розгледіти ластовиння на крихітних вушках двох малюків (волосся на їхніх голівках ще не виросло), але залишився задоволеним. Вручив матері золоті сережки, та ще й намисто на додачу. Поцілував у щоку, назвав розумничкою і пішов до дверей.
— Не хочеш дізнатися, як їх звати? — запитала мати-годувальниця, розглядаючи подарунки.
— Господь знає Своїх синів, а мені навіщо?
— Це доньки.
Він знизав плечима — йому було байдуже. Сумніваюся, що доньки коли-небудь побачать свого батечка знову.
— Я багатій! — казав Гаррі, ледь не пританцьовуючи. — Дні живих душі. Це значить, я не тільки поквитався, але дав Всевишньому очко наперед. Він мій боржник!
— Куди ми йдемо тепер? — запитала Летиція, якій набридло блукати темними завулками. — Мені потрібна аптека.