В основному розповідав Ярослав. Це був чоловік середнього зросту, доволі міцний у свої сорок вісім років із жвавим поглядом на життя та своєю незмінною посмішкою, яка майже ніколи не зникала з його обличчя, наче її навмисне приклеїли суперклеєм. Руки в нього були загорілі та міцні, що зазнали в свої часи тяжкої праці на заводі.
— Дитинство Остапа не можна назвати легким. У нього проявлялися деякі психічні розлади. Зокрема, він боявся чужих людей, замикався і намагався десь сховатися від них. Ми показували його психологам, але усе було марно. Правда, нав’язливі страхи потроху вщухали і у підлітковому віці вже проявлялися дуже рідко. А після вісімнадцяти я взагалі не пам’ятаю, щоб Остап поводив себе якось дивно.
— Який діагноз поставили вашому сину? — спитав Пилип, який дуже уважно усе слухав.
— Я вже не пам’ятаю. Його медична карточка десь загубилася. Але за лікарським висновком там нічого серйозного не було. Правда, йому категорично заборонили вживати алкоголь та інші речовини, що негативно впливають на психіку. Вони боялися, що із-за цього можуть виникнути шизофренії або якісь фобії. Остап нас не послухав. В інституті він почав вживати алкоголь, палити та приймати деякі препарати. Я, звісно, намагався його відгородити від цього. Але ж ви знаєте, що завжди можна таємно десь за межами дому щось приймати.
— Так, поки людина сама не усвідомить, що їй треба позбутися психоделіків, то ніхто їй не допоможе. А чим були спричинені дитячі страхи, нав’язливі ідеї?
Ярослав відповів не відразу. Він налив собі в склянку води і зробив кілька ковтків, щоб промочити пересохле горло від хвилювання та спогадів.
— Важко сказати. Наша медицина нічого не пояснює. Але мені здається, що це виникло із-за струсу мозку в дитинстві. Взагалі я досі не до кінця розумію сина. Він часом такий дивний, не схожий на себе. У нас в сім’ї заведено так, що ніхто не палить та не п’є. А Остап і курить і п’є до чортиків. Іноді навіть здається, ніби він з іншої планети. Ми виховували його як добропорядного, гідного чоловіка із духовними цінностями. Але він пішов у рознос. Його інтерес до літератури допоміг стати видатним письменником. Це чудова ситуація. Ми дуже раді цьому… Але ж яку ціну довелося заплатити! Господи, страшно подумати. Може кожен із нас повинен платити за успіх. Чим більший успіх, тим вища плата за нього.
— Ні, все починається з вибору, — заперечив Пшеничний. — Що людина вибирає, з тим і йде по життю.
— Думаю, всі божевільні ідеї та манії почалися тоді, коли він переїхав від нас жити окремо, — продовжив батько Остапа, пропустивши крізь вуха сказані слова опонентом. Він перебував зараз у світі спогадів, завше темних, неприємних спогадів, які краще залишати у зачинених шухлядах за надійними замками. — Він хотів самостійного життя. Більше свободи, більше нових вражень. Але його захоплення наркотиками почало усе руйнувати. Навіть писати романи стало важче. Ми хотіли допомогти, але він все далі віддалявся від нас. Думаю, в один момент психоделікі пошкодили кору в головному мозку, що відповідає за сприйняття світу. Його божевільні ідеї втілювалися у книжках, але їх ставало дедалі більше і вони шукали інших виходів. Може це і створило альтернативну реальність.
— Про які божевільні ідеї Остапа ви говорите? — запитав Пилип.
Зоряна сиділа поруч. Вона уважно слухала розмову, але сама в ній участь поки що не брала.
— Остап цікавився усіма засобами, які відкривають людині третє око, дають можливість здійснити трансцендентальну подорож в астрал. Ці його захоплення набували з часом дедалі гірших рис. Думаю, параноїдальні думки викликало надмірне вживання алкоголю та наркотиків, — сумно говорив Ярослав, дивлячись за вікно.
— Вибачте, — нарешті втрутилася Зоряна. — Ярославе Дмитровичу, а скажіть, як можна допомогти Остапу? Ви ж його добре знаєте.
— Навіть не знаю, що сказати… Я не лікар. Так, я ростив його і спостерігав, як він розвивається. Чим він ставав доросліше, тим більше дивних захоплень, шкідливих звичок у нього виникало. Це дуже довго нас с дружиною хвилювало не на жарт. Проте, з часом ми змирилися. Мабуть, не всі люди можуть змінитися. Але я до останнього сподівався, що він стане на правильний шлях. Тепер і надії жодної немає…
Перед тим, як попрощатися, Пилип зауважив, що надія завжди залишається і їм треба вірити у те, що син зміниться у кращу сторону. Тільки для цього потрібно більше часу. Здається, батьки Остапа не дуже у це вірили і боялися, щоб ситуація не стала критичною.
Далі нічого суттєвого не відбулося.
Батько Остапа розповів ще кілька незначних фактів з дитинства свого сина, але вони не мали жодного відношення до його теперішніх проблем. Це Пилип визначив відразу. Вони розпрощалися і вийшли з будинку на вулицю. Яскраво-рожеве марево від призахідного сонця розкинулося по всій ширині блакитного неба, кольору воложки. Кілька хмаринок у чудернацькій формі повільно пливли на схід, наче рухалися у відомому їм напрямку до конкретної мети. Вітру майже не було.
Пилип мовчки дивився собі під ноги. Деяка інформація виявилася корисною. Зокрема, про дитинство Остапа та його нав’язливі думки. Ця інформація нічого хорошого в собі не несла.
Розділ 37
Сказати, що я був шокований, то це взагалі нічого не сказати.
ebooksa