Покарання

Я налив собі горілки і випив одним махом чарку. Трохи полегшало.

— Ти точно тронувся, хлопче, — спокійно, не вимушено констатував факт Пилип, який завжди зберігав холоднокровність в будь-якій ситуації. — Послухай моєї поради: негайно йди на обстеження. А дівчину ти дарма образив. За таке я міг би дати в морду.

— Ну то дай, сука! Я тобі зуби виб’ю! — із ненавистю попередив я і налив ще одну чарку.

Пилип мовчки спостерігав, як я втрачаю рештки раціонального зерна адекватності і поки що не втручався. Проте, в будь-яку мить, карти могли змінитися: він може мене затримати і доставити у психлікарню.

— Остапе, я тобі даю останній шанс. Далі дороги назад не буде. Послухай мене. Ти постійно ховався від реальності. Щоб захистити себе від світу, ти вигадав нібито своє майбутнє життя. А щоб у фантазії було цікавіше, ти додав духа, який тебе переслідує.

— Дурня, це все.

— Де ти бачив село Глибоководне? Покажи мені його на карті.

— Воно просто не позначене на картах України.

— Бо такого села взагалі не існує. Ти вигадав це в своїй голові. Визнай, що наркотики затуманили твою свідомість. До речі, що ти скажеш про неопублікований роман «Переслідування»?

— Я тебе не розумію, — здивовано відповів я.

Пшеничний спокійно на мене дивився, очікуючи почути правдиву відповідь. Такої відповіді не могло бути, бо я не знав нічого.

— Цю частину історії я тобі ще не розповідав. Твої батьки розповіли мені про цей роман. Він написаний від руки у зошитах. Це про потойбічного духа, якого із необережності викликав на контакт молодий письменник, знаходячись під впливом наркотиків. Цей дух його переслідує до останнього. Кілька місяців тому, вони були на дачі і знайшли ці зошити. Усе прочитали майже за день. За словами твого тата, фінал був вражаючим..

— А чим закінчується ця історія? — спитав я, ще не розуміючи, у яку гру з ним граю.

Адже я не пригадував, щоб колись писав подібну історію.

— Поразкою. Літератор трагічно помирає загадковим чином. Остапе, невже ти не пригадуєш, коли писав цей текст?

— Та не писав я цей бісовий текст. Немає в мене такого твору. Ти це вигадав.

— Ні, це ти вигадав, ніби його в тебе немає. Так легше жити, коли хвороба прогресує. Особа, що сидить в твоїй голові не хоче тебе покидати і усіма способами намагається залишитися на своєму місці. Пригадай уважно, коли і за яких обставин ти писав цей твір?

Через деякий час я відповів, що нічого не зміг пригадати, бо не вірю у цю дурницю.

3

— Гаразд, давай розберемо деякі речі по полицях. В клініці ти казав, що бачив Долину у кімнаті відпочинку серед інших хворих. Ми перевірили усі приміщення, шукали хвору чи навіть випадкову жінку за твоїм описом. Але нікого подібного ми не знайшли. Перевірили навіть медперсонал. Охорона реєструє усіх відвідувачів. А записи камер спостереження теж нічого корисного не показали. Отже, Долина тобі примарилася. А потім ти втік через туалет, розбивши вікно. Решітка там погано трималася і ти її зумів розхитати.

— Це нічого не доводить. Записи з камер спостереження обновлюють часто. Щось могли стерти, — заперечив я.