Я відчував присутність Психотроп-Мага кожною клітиною свого тіла, відчував, як він спостерігає за мною і чекає, коли я сам прийду до пастки і загину. Але я мусив врятувати Зоряну від смертельної небезпеки. На сторонню допомогу розраховувати марно, тому доведеться діяти власними силами. Але проблема полягала у тому, що я не знав із чого почати. Якщо Зоряна опинилася у селі Глибоководне (а як саме вона могла туди потрапити, якщо тільки її силою не затягнув Психотроп-Маг?), то я повинен через синю субстанцію опинитися там. Адже насправді цього села не існує, отже, воно знаходиться в паралельному світі, переповненому загадкових істот та страшних духів, що полюють на людей.
З невеселими думками я заснув.
Власне, коли я прийшов до тями, то нічого не змінилося.
Я продовжував сидіти у себе на дачі і дивитися на ввімкнений телевізор. За вікном панувала глибока, темна ніч, яка жадала поглинути мене своїм єством. На столі лежали зошити із рукописом «Переслідування». Я склав їх у рюкзак і не гаючи часу, вийшов на двір.
«Тойота» чекала на мене біля воріт. Ще не знаючи куди їхати, я сів у авто і поїхав по дорозі на захід. Фари освітлювали темну смугу дороги. У небі десь несподівано загриміло, блимнуло яскравим світлом і за кілька хвилин почалася справжнісінька злива. Дощ нещадно барабанив по лобовому склу машини і стікав краплями на асфальт. Дорога ставала дуже слизькою та небезпечною, а дерева, що росли уздовж дороги, небезпечно гойдалися, наче хотіли впасти зверху на авто. Тому я їхав повільно і уважно стежив, щоб хтось п’яний не вискочив на зустрічну смугу, адже тоді аварії не уникнути.
Дороги я зовсім не знав, але сподівався, що знайду це село. Або темні сили направлять мене у потрібну сторону. Одним словом, я їхав, не задумуючись, де слід повертати.
Проїжджаючи кукурудзяне поле я помітив здалеку табличку на якій було написано
Пошарпана, стара табличка невідомого покоління зберігала в собі усю атмосферу цього містичного та небезпечного села. Фарба, якою було написано назву села вицвіла, потріскалася і деякі маленькі шматки вже давно впали на землю та потонули у товстому шарі пилюці. Звідси почалися мої пригоди після того, як я спробував наркотики.
Я пригадав, що Мішко розповідав про широку річку та міст через неї, по якому машини вже давно не їздять. Навколо була така грязюка, що я ввімкнув першу передачу і почав обережно їхати, щоб не загрузнути. Адже пішки йти під такою зливою буде не дуже солодко. Проїжджаючи мимо сільських хат, я не помічав жодної людини, навіть світла, мабуть, вимкнуло електрику.
Але мене здивувало не це. Із подивом я констатував факт, що не бачив жодної зустрічної машини, коли їхав сюди. Навіть людей не довелося побачити, а це було не лише дивним, а й небезпечним. Схоже, що я вже потрапив в аномальну зону.
Раптом я почув сильний скрипучий звук, а потім глухий удар. Старий дуб несподівано впав прямо перед машиною, заляпавши скло багнюкою. Я натиснув на гальма з усієї сили і викручував руля, забувши, що в такій грязюці можна застрягти. Колеса почали буксувати, а «Тойоту» сильно занесло у правий бік. Почувся ще один удар, на цей раз я зачепив дверцятами дуб і загруз усіма колесами в багнюці.
Прокляття!
Деякий час я пробував безуспішно виїхати чи навіть з’їхати з місця, але усе було марно. Колеса ще більше грузнути у калюжі бруду. Здавалося, що темні сили навмисне мене не пускають потрапити до мосту, бо там має усе вирішитися.
Проте, я не збирався так легко здаватися. Витративши ще декілька хвилин на те, щоб виїхати з багнюки, я плюнув на це і вийшов прямо під страшний постріл дощових крапель. За кілька секунд я промок до останньої нитки і двічі послизнувся. Один раз навіть невдало впав, але не обличчям у бруд. На силу піднявшись я почув черговий гуркіт грому. Схоже, що така погода збиралася йти усю ніч. А мені треба було йти пішки у повнісінькій темряві до мосту. Та спочатку я захотів знайти Мішка і порадитися із ним.
Я дістав із багажника наплічник, де лежав рукопис і повільно, щоб черговий раз не впасти, пішов уперед не легким шляхом. Окрім дощу мені на заваді стояв сильний вітер, що дихав в обличчя своїм холодним, мокрим подихом. Ще одне дерево із страшним тріском впало за моєю спиною в кількох метрах, обляпавши мене з ніг до голови багнюкою темно-сірого кольору. Якби я секунду замешкався перед цим, то це дерево могло мене придавити. Я добре розумів, що це означає, але не міг відступати, бо ставки у грі почали зростати. А я все поставив на своє та Зорянине життя.
Поки я йшов, то намагався докумекати, яким чином рукопис може мені допомогти. Ніяких відповідей там немає, окрім вигаданого світу ілюзій. Але цей роман не випадково опинився у моїх руках і лише він може мені допомогти, якщо я знайду правильний спосіб ним скористатися. А поки ніякої користі з нього не бачу, то нехай поваляється у наплічнику. Все одно мені ще треба було йти далеченько, щоб дістатися мосту. Тим паче я погано пам’ятав, де саме він знаходиться.
За пів години я дістався до помешкання Мішка. Світло у хаті не горіло, як і у всьому селі. Але мене стривожило не це, а відсутність будь-яких ознак того, що в цій хаті і селі загалом хтось живе. Ніде не було жодного бодай натяку, що хтось живий ще тут знаходиться мешкає. Правда, страшна злива могла усіх заставити сховатися у будинках.
Я підсвідомо розумів, що це означає: скоро зустріч із духом. Якщо мені дадуть можливість дійти до мосту, то там все має закінчитися. Сподіваюся, що для нас із Зоряною все завершиться прекрасно. Та я помилявся.
ebooksa