— Здраствуйте. Дуже приємно. Мені трохи не зручно вас турбувати своєю присутністю…
— Перестаньте, це мій клопіт. Скажіть краще, як ви себе почуваєте?
— Досить непогано.
— Голова не паморочиться?
— Ні.
Іван сів у вільне крісло, підсунувши його ближче до ліжка. Погляд його був замислений та зосереджений.
— До речі, Зоряна казала, що ви модний український письменник і вона обожнює ваші книжки. Для нас це велика честь!
— Ну що ви! Я така ж людина, як і всі. Просто я займаюся в житті тим, до чого лежить душа, що подобається робити. І за це платять добре.
— Знаєте, я, на жаль, не читав ваших романів. Мене сучасна література останнім часом дещо розчаровує. Дуже багато ненормативної лексики, описання жахливих подій, насильництва, сексу. Але ви, мабуть, краще на цьому знаєтеся. Видно, у вас є щось таке, що сподобалося моїй доньці.
Я хотів відповісти на це достойно, але дівчина мене випередила.
— Звісно, є. Остапе, я просто була загіпнотизована, коли побачила живого письменника… Тим паче знайомство за таких екстремальних обставин…
— Я впевнений, що це не випадково, — сказав я. — Сподіваюся, я вам не завдав клопоту, коли тут опинився?
— Про що ви кажете! Звісно, ні. Вас забрали сюди, а не в лікарню, бо ніяких ускладнень не було. Звичайна втрата свідомості.
— Не звичайна… Дуже дякую вам за допомогу. Якби не ви, то не знаю, що б було.
Іван уважно на мене подивився.
— Донька сказала, що ви пережили містичні події, щось аномальне.
— Остапе, ти ж не проти, що я сказала про це? — спитала мене Зоряна.
— Ні, ні, все гаразд. Я дійсно пережив аномальні речі і вважаю, що мені потрібна допомога біоенергетика. Бо всі події були такими жахливими та реальними.
Хвилинна пауза, наче тільки підсилювала ефект від сказаних слів і створювала специфічну атмосферу феноменальних явищ.
— Якщо ви хочете мені їх розповісти, то я вас уважно вислухаю, — запропонував він.