Покарання

— Вибач, я хотіла переконатися, що ти існуєш насправді, — сказала вона.

— Існую… А от Глибоководне не можливо було знайти на карті. Де воно знаходиться взагалі? Чому я потрапляю туди, де не можливо існувати в реальному світі?

— Бо ти сам цього хочеш. Тим паче поняття «реальність» дуже умовне та відносне. Ніхто ще не провів чітку межу між вигаданим світом та реальним. Скажу більше, цієї межі не існує. Матеріальний та астральний світи на стільки тісно переплітаються між собою, що ми цього навіть і не помічаємо, а лише дивуємося надзвичайним речам… Подивися. Ось твоє село, — Долина показала рукою на хатки, що починалися з обох боків від авто, яких я до цього не помічав. — Я, до речі, теж опинилася у ньому минулого разу.

Проте, я вже не слухав її слів, а здивовано дивився на хати, маючи намір знайти знайомий двір Міська, щоб поговорити з ним. Напевне, він зуміє дещо пояснити мені, точніше нам обом. Спочатку треба його знайти, якщо він ще тут живе.

3

Ми вийшли з авто і дивилися на озеро, в якому водиться багато риби. Усе ніби було нормально окрім одного: село було пусте. Не чути гавкоту собак, гуркоту машин та голосів людей. Взагалі таке відчуття, наче село повністю зникло, залишивши за собою лише одні пусті, покинуті будівлі. А живі люди розтанули у космосі. Зникли.

— Слухай, а може всього не існує? Може — це лише витвір нашої уяви? Може, коли дія наркотиків закінчиться, я повернуся назад у психічну лікарню, а ти повернешся у свій світ?

Ці слова пролунали із моїх вуст настільки несподівано, що я міг би подумати, що вони належать абсолютно чужій невідомій мені людині. Але вони йшли із глибини підсвідомості і їх пафосне звучання приховувало в собі важливий екзистенційний контекст.

— Мені б хотілося у це вірити. Проте, ми тут і доведеться знайти вихід. Мій світ не набагато краще за твій, а може і гірший.

— То розкажи про свій світ? Яке буде майбутнє? — зацікавився я.

— Не таке оптимістичне, як думають люди. Ти все одно не зрозумієш багатьох речей, адже твоя свідомість належить твоєму часу, а не моєму. Крім того, ці речі треба особисто пережити, щоб зрозуміти їх. А ти навіть нічого не бачив з моєї реальності. Словесна розповідь викличе в тебе лише незрозумілість та безліч питань.

— Згоден. І все ж розкажи, що буде у майбутньому? До яких життєвих цінностей дійде людство? — спитав я, сподіваючись отримати найважливішу і, ймовірно, найглобальнішу інформацію для себе.

Долина не встигла відповісти, бо нас почав огортати синій туман, що виникав з усіх боків одночасно і якось дивно впливав. Ця синя субстанція почала викликати певний шум і вібрацію. Усе під ногами рухалося, шуміло, крутилося і здавалося, що це лише набирає обертів. Я налякано подивився на Долину і зустрівся із її ще більш наляканим, за травленим поглядом. Щоб легше було триматися, я взяв її за руку.

— Наш час спливає! — голосно сказала вона, перекрикуючи цей шум.

Я не знав як розуміти її слова.

— Що ти маєш на увазі?

— Треба повертатися назад! Ми більше не можемо залишатися у нульовій точці всесвіту.

— Якій ще нульовій точці! — кричав я, відчуваючи повну маячню. — Якщо ти мені не поясниш, то я залишуся тут. Чуєш?!

— Ніколи пояснювати. У нас є два варіанти: повернутися у твоє теперішнє життя, або перейти до майбутнього життя. Але наступної нашої зустрічі може не бути. Нам не можна розходитися.

Не зважаючи на сильний шум та вібрацію під ногами, від якої починаєш хитатися, я перестав відчувати страх. Зате я отримав гнів. Гнів від того, що я абсолютно нічого не розумію. І схоже немає часу на пояснення. Є лише час для активних та рішучих дій. Проте, не зважаючи на усю отриману інформацію, я відмовлявся вірити у більшість речей. І зовсім не бажав зараз приймати радикальні рішення. Усі перепитії за останній час настільки мені набридли, що я ладен був відмовитися від письменницького успіху, щоб повернутися назад до нормального життя.

— Пішли! — Долина взяла мене за руку. — Поки двері до іншого світу відчинені, ми можемо крізь них пройти.