— Гм… Цікаво. Ну ви мені історію розповіли.
Я підняв на нього очі.
— Ви мені не вірите? Розумію, я б на вашому місці теж у це не повірив. Нагадує поведінку божевільного. Але…
— Та, ні… Доведеться вірити. Розумієте, у нас з’являються незнайомці, про яких раніше ніхто не чув. Отже, я мушу вам вірити…
Його слова не сильно мене заспокоїли, хоча б мали. Адже той факт, що він мені повірив і що такі випадки інколи трапляються, мене трохи насторожувало та лякало.
— Що ви маєте на увазі? — вирішив уточнити я.
— Ну, у наш час зникають люди. Розумієте, існують певні місця, так звані дірки часу. Через них можна потрапити у минуле, зокрема на початок двадцять першого століття. Ці місця нагадують невідому синю речовину.
Я сидів більш-менш спокійно, аж поки не почув останні слова. Вони змусили мене трохи напружитися і відчувати себе не комфортно, навіть почувати панічні передчуття небезпеки.
— Синю речовину?
— Так. Ймовірно, ця речовина є провідником між часом і простором. У Космосі працює спілка вчених, які розробляють нові проекти.
— Цікаво. А що це за машини новітні? Електромобілі?
— Ви так їх називаєте. Взагалі вони звуться біомашини. Вони користуються енергією природи. Ніяких вихлопів газів, отруєнь у повітря, — говорив Микола, а я все уважно слухав.
Такі новини і багато чого нового, що чекало мене попереду, дуже здивувало, шокувало та повністю перевернуло з ніг до голови усе моє старе світобачення, відкриваючи тепер інші уявлення, догми, що повинні йти разом з новітньою епохою. Схоже, що в цій епосі я застряг назавжди.
З Миколою ми трохи поговорили, аж поки він не пішов по справах, розпорощавшись. Далі мені доведеться досліджувати новий світ на одинці.
Розділ 30
Моєму тутешньому становищу не позаздриш. Мушу сказати, що я знаходився на межі безглуздя, все більше втрачаючи контакт із реальним світом. Я пригадав, що зараз опинився у дві тисячі дев’яносто восьмому році. Якщо Долині зараз двадцять п’ять років, то…
Я ледь не впав від несподіванки. Якщо вірити парапсихологам і словам Пилипа, то після смерті душа перевтілюється в нове тіло приблизно через рік. Отже, якщо я дійсно стану Долиною у наступному житті (а таке припущення вже не здається мені божевільним, а навіть видається розумним та логічним), то дата народження Долини у дві тисячі сімдесят третьому році. Тоді, дата смерті Остапа Дорошенка у дві тисячі сімдесят другому. Чорт, то я тепер знаю рік своєї смерті. І причину смерті: я потону.
Після регресивного гіпнозу, який Пилип проводив у психіатричній клініці, виявилося, що Долина в дитинстві боїться води, бо в минулому житті потонула. Це взагалі повна нісенітниця! Я в таке не вірю. Що відбувається? Навіть у містичних творах я не міг придумати такий сюжет і переплести усі події неймовірним чином. Але мені доводиться грати головну роль в цій грі. Тепер багато над чим треба подумати.
Перше: як мені звідси вибратися? Мабуть, вже ніяк. Якщо існує коридор часу у вигляді синьої речовини, про який казав Микола, то існує ймовірність повернутися назад. Але його треба знайти спочатку. Тим паче я не дуже вірю у це, незважаючи на усі останні події, які нагадують сон.
Друге: що робити далі? Тут існує декілька варіантів. Наприклад, почати шукати Долину. Якщо вона існує в цьому часово-просторовому континууму, то я повинен її обов’язково знайти, незважаючи на усі перешкоди на своєму шляху. Або відмовитися у це вірити і сподіватися, що наступного дня все повернеться назад.