Покарання

Дівчина дістала із сумочки книжку «Друге пришестя» і показала моє фото ззаду, що було зроблено за кілька місяців до виходу роману. Тоді в мене було щасливе, безтурботне обличчя молодого літератора, впевненого у своєму майбутньому. А зараз… Зараз я був трохи напружений творчою кризою та її можливими наслідками.

— Остапе, ви знаєте, що я ваша велика прихильниця. Фанатка. Прочитала усі три романи. Дуже сподобалося. Ви пишете так реалістично і цікаво, ніби справді таке відбувалося у житті!

— Дякую вам. Приємно це чути. Бо іноді мені кажуть, що я пишу дуже нудні жахливі книжки.

— Ну що ви?! Вони просто не оцінили вашого таланту. Жахливі речі теж треба вміти красиво описувати, як ви.

Ну ти даєш! Ледве не задавив одну із своїх фанаток. Хто тоді буде читати твої твори, якщо ти повбиваєш всіх своїх читачів?

Ця думка здалася мені дуже смішною. Я ледве зумів стримати гомеричний регіт в глибині легень.

— Перепрошую, а ви не поставите мені автограф? Адже не кожного дня я особисто зустрічаюся з відомим письменником, ще й під колесами авто.

— Це не випадковість.

Я дістав авторучку з кишені і відкрив книжку на першій сторінці.

— Як вас звати?

— Зоряна.

Найкращі побажання Зоряні у здійсненні всіх заповітних мрій від Остапа Дорошенка в день знайомства — написав я і поставив свій підпис. Зазвичай, я не писав таких довгих побажань, але цього разу зробив виняток для цієї чарівної дівчини.

— Дуже дякую вам.

— Це вам дякую, що ви прочитали усі мої романи, — зауважив я, повертаючи книгу її володарці. — Який твір вам найбільше сподобався?

— Останній. «Друге пришестя» така захоплююча книжка! Я її прочитала за півночі. Але інші книжки теж дуже цікаві.

— Мені теж останній роман більше всього сподобався. Мабуть тому, що я писав його легше всього.

— Остапе, сьогодні видався такий важкий день. Я ледве не загинула… Мені треба додому. З вами можна буде якось поговорити про творчість іншим разом? Не сьогодні.

Здавалося, дівчина настільки була шокованою мене побачити в реальності, що навіть забувала деякі правила ввічливості.

— Звичайно, — погодився я. — Зоряно, я можу вас підвезти куди скажете. Хоч зараз. Все-таки я винен в тому, що сталося.

Зоряна замислилася.